Bugalski-Tatiana

Тетяна Орестівна Бугальська народилася 26 грудня 1997 року в селі Гримайлів, Гусятинського р-ну. В 2015 році закінчила місцеву школу ЗОШ ім. Пулюя. На даний час навчається в Тернопільському технічному університеті ім. Пулюя на першому курсі. Свої перші вірші написала три роки тому. Не друкувалася.

* * *

Не плач, мамо, не плач моя рідненька,
Мене ти не чекай, я більше не прийду.
Помолись до Бога, люба моя ненько,
Нехай на цьому небі спокій я знайду.
Вибач мені, мамо, та моя така доля,
Більше не відчуєш моїх теплих рук.
Так мені судилось, така є Божа воля,
Що почув я постріл, свій останній звук.
Мамо, там війна, там гинуть люди,
Та серед тих людей опинивсь і я .
Нікого не жаліють, це − безсовісні паскуди,
І таким, матусю немає вороття.
Вибач мене, мамо, що не побачиш мої очі,
Що не обіймеш та не поцілуєш як колись.
Вибач за сльози, які проливатимеш щоночі,
Та не завітаю я додому і з цим нажаль змирись.
Матусю моя, повір я не хотів вмирати
Та за державу рідну я до кінця стояв.
Бажав Україну з рук ворожих визволяти
Та те що мертвим повернусь,й гадки я не мав.
Мамо, я зіркою із неба тобі буду світити,
У темну-темну ніч, де зорі всі сіяють.
Я буду поруч, з тобою буду жити,
Тому що, рідна моя, герої не вмирають!

* * *

У давнину, коли Україна наша у не вільності була,
Вона страждала, у залежності жила.
Жила у смутку, у горі, у біді
Прийшлося важко їй на жаль тоді.
Та раптом доля їй всміхнулась, зорі засвітили,
І у 1991 році Україну незалежною зробили.
Стала вона вільною, немов птиця крилата.
Стала вона справді, по-своєму багата.
Кожний із нас у серці Гімн України пам’ятає,
І тільки справжній українець для держави щастя бажає.
Щоб синьо-жовтий прапор був повсюди славний,
Та щоб повсюди процвітав герб наш державний.
Що колись відбувалось, напевно кожний знає,
Та рідна Україна, ще й до нині страждає.
Колись вбивали і зараз вбивають.
А люди з надією в серці день і ніч чекають.
Чекають на батька,чекають на сина,
Чекає й на чоловіка свого зі слізьми дружина,
А вони там на Сході Україну захищають,
І саме там їх, без жалю,одним пострілом вбивають.
Привезли додому мертвого сина,
А зовсім недавно, це була жива людина.
Плаче мати сива над сином й слова промовляє:
«на кого ти мене покинув ,синочку,?
У мене більше нікого немає».
«Мамо, де тато маленька дитина питає,
А мати крізь сльози їй відповідає:
«Твій тато на небі, він героєм став,
За рідну Україну свою кров пролив».
Сидить сестра, на фотографію брата поглядає,
Чи живий, чи мертвий, кожний день гадає.
Молиться до Бога і просить його повернути,
Просить цю війну, немов страшний сон забути.
Батько попрощався з сином,міцно обійняв,
І таке прохання він йому сказав:
«Бережи себе, синку, щоб тобі Бог помагав,
Та щоб зовсім скоро, до рідної хати живим завітав.
Всі би хотіли в країні спокою,
Щоб кожна дитина повернулась живою.
Щоб не було ні горя, ні біди,
Щоб жили всі щасливо раз і назавжди.
Щоб Україна прославлялась і цвіла,
Щоб завжди незалежною була
Щоб не було воїн, не було смертей,
Щоб було добро поміж всіх людей.
Слава нашим героям, що за державу стоять і стояли,
Вічна пам’ять тим хлопцям, які життя своє віддали.
Спасибі людям, що пожертви на армію робили,
І ганьба терористам, що українців наших вбили.