Довгалюк Зоряна

dovganjykZ

Довгалюк Зоряна Анатоліївна народилася 25 березня 1984 року в селі Білозірка Лановецького району, Тернопільської області. У 2001 році закінчила Білозірську ЗОШ I-III ступенів. З 2001−2003 рік навчалася в Теребовлянському вищому училищі культури на бібліотечному відділені.

Вірші писала ще зі шкільної парти. Коли вийшла заміж і народила своїх донечок, світогляд суттєво відобразився у віршах. Найбільшого перелому, солодкі і такі романтичні вірші отримали з першою хвилею АТО… Першими загиблими…Першими гіркими сльозами…Так слово за словом, біль за болем – народжувались нові, наповнені болю і людських страждань вірші…. «Іноді, аби зрозуміти біль людини, – не обов’язково його пережити… достатньо його лише відчути!!!».
Друкувалася в газетах: «Голос Лановеччини», «Свобода», «Експрес».

«Дорога крові»

«Дорога крові» пролягла на Україні…
Ворожі гради випалили схід
Тут залишилась сиротиною дитина,
На комусь з хлопців закінчився рід!

Коли вже прийде справедлива кара?!
Коли з землі убивця пропаде?!
Це так пече, що й в пеклі мало жару…
І біль цей не дівається ніде!!!

Скільки життів загублено катами?
В скількох батьків відібрано синів?!
Колись ви називались нашими «братами»
Ми навіки зреклись таких «братів»!!!

Відповідати ворогу за кожну краплю крові…
Напитись вдосталь материнських сліз!
Нема кордонів Божої любові…
А вас – не Бог на землю цю приніс!

І вашу лють не матір в вас вкладала!
Жага до вбивства вас здолала за життя!
Якби всю правду про вас кожна мати знала –
Не побажала б ваших кроків в майбуття!

«Дорога крові» пролягла на Україні!
Двохсотим грузом по домах везуть гроби!
…Як розказати про біду родині?!
…Як їх позбавити від болі та журби?!

«Донька на могилі батька»
Таточку, рідненький…кажуть, ти на небі…
− Нащо нас покинув? Я хочу до тебе!!!
Мені тут погано, мама часто плаче..

Їй напевно важче, бо тебе не бачить…
Я пішла до школи, я старанно вчуся…
Я за тебе татку, кожен день молюся…
− Повернись татусю, до мене, до мами…

Повернись, будь-ласка, поживи ще з нами…
Я уже доросла…вже вмію читати…
Ти помер, татусю, щоб героєм стати?!
Тут на вінку пише «Герої не вмирають!»

− Ти теж герой, тату…та тебе немає !!!
Як же ти побачиш, що я підростаю,
Як же ти почуєш, як пісні співаю?!
Кажуть в мене голос, наче спів у пташки…

Якби тільки знав ти, як без тебе важко !!!
Ти прийди до мене…хоч в сні…на хвилину.
Подивись на мене, на свою дитину!
…Я буду старатись як ти на полі бою.

І буду чекати зустрічі з тобою.
«Герої не вмирають»
Прийшла пора…картоплю всі саджають…
Робота по всіх селах аж кипить…

А десь на сході хлопці помирають,
Щоб неньку-Україну захистить!
Як завше вранці молоко свіженьке
Старенька мати цідить у банки…

А на передовій в дитя рідненьке
Стріляють з градів найманці-стрілки…
Хтось одиноко бродить по городі…
А сльози градом лʼються по щоках…

«Ти допоміг би, синку, при погоді…
Та ти далеко, зброя у руках…
Ти мій рідненький, як ти там без дому?
Чом не відповідаєш на дзвінки?

Як ти, скажи, живеш у пеклі тому?!
Як твої побратими-вояки?!
У роздумах злітають дні і ночі…
В молитвах лʼються сльози гіркоти…

А руки обійняти сина хочуть…
Душа не відчуває самоти…
Десь там, на Сході, гради знов стріляють…
Там наші хлопці відвойовують свій край…

Тут материнське серце завмирає…
Помилуй, Боже, синку, не вмирай!!!
Сьогодні сина привезли додому…
Героя зустрічало все село

Раділа б мати синові… живому…
Та радості у серці не було…
Немов живий лежить у домовині…
Наче заснув заморений в бою…

Ось-ось відкриє очі свої сині…
Обійме рідну матінку свою…
Та не встає…мабуть немає сили!
«Ти відпочинь, синочку, не вставай…

Куди тобі, ще рано у могилу…
Ти набирайся сил, відпочивай!..»
І ніжно гладить руки свого сина…
Куйовдить кучері з клубками сивини…

І розуміє, що її дитина…
Убита…і це наслідок війни!!!
Піду, синочку, щось зготую їсти
Ти мабуть у дорозі зголоднів?»

А голос батька пропонує сісти…
На більше… і йому бракує слів…
Як же тим людям, що дітей втрачають?!
Як зі знаттям, що не повернуться сини…

І хоч герої справді не вмирають!!!
Лиш в памяті живуть тепер вони..!
Дзвінок з передової
Дзвінок – Привіт, моя кохана!

Пробач, що довго не дзвонив…
Загоїлась вже моя рана…
Я в розвідку уже ходив!
Я скучив так, що сил немає!

Як тато, мама… як малі?
-Все добре, любий… ми чекаємо…
Уже й ялинка у дворі…
А дітки все тебе питають…

Не знала вже, що їм сказати
Вони чекають, так чекають,
Щоб свого татка обійняти…
Їм так тебе не вистачає!,-

І замовкає, слів нема.
А біль аж душу розпирає.
Що, як залишиться сама?!
– Я думала, що овдовіла…

Ти стільки часу не дзвонив…
Мати твоя вся посивіла,
А батько наче тінь ходив!
-Пробач, кохана, час прощатись…

Я дуже сильно вас люблю!!!
-А може час до нас вертатись?
Я Бога про цей день молю!
І знов гудки…і вся розмова…

Безсонні ночі в молитвах…
В дворі – ялинка кольорова,
В душі таїться біль і страх!!!