Філюк Андрій

filjykA

Філюк Андрій Анатолійович, народився 14 лютого 1993 року в селі Білозірка Лановецького району, Тернопільської області. З 1999 року до 2010 року навчався у Білозірській ЗОШ I-III ступенів, де отримав атестат про повну загальну середню освіту, нагороджений золотою медаллю.

У вересні 2010 року вступив до Тернопільського державного медичного університету ім. І. Я. Горбачевського МОЗ України, спеціальність «Лікувальна справа», медичний факультет. Навчається на 6 курсі медичного факультету.
Друкувався у газетах: «Голос Лановеччини», «Вільне життя», «Медична академія».

* * *

Моя Білозірко

Серце синівське сколихує в мене,
Як чую я слово це рідне, збагненне.
Єдина на світі, мов голос сопілки.
Чудова, прекрасна, моя Білозірко.
Весною у цвіті вишень утопаєш.
Вершками дерев промінь сонця вбираєш.
І чую я спів солов’їний у полі.
Це щебет, що душу нам гріє любовʼю.

Моя Білозірко, велика родино,
Ти цвіт і багатство моєї країни.
Ти приклад для слави, ти – гордість і воля,
В душі і у думах я завжди з тобою.
Загарбники кляті тебе катували.
Та волі народу вони не зламали.
Історія славна твоя, Білозірко.
Лиш славу героїв згадати нам гірко.

Сталося горе в війну, в тяжкі роки,
Повстанці неслися, добавивши кроку.
Їх сорок було, в них ще юність буяла.
Та доля пощади до цього не мала.
За ними летіла стерв’ятників зграя –
Енкаведисти, що серця не мали.
Палала Цегольня вогнем вражих куль.
Герої умерли? Герої живуть!

Де б я не бував у далекому краю,
Тебе в своїх думах я завжди згадаю.
Моя мала земле, сторона пречудова,
Ти – срібло і злато, що сяєш любовʼю.
Чарівні поля, що росою сіяють,
Це верби й тополі, що з вітром співають,
Чарівна фіалка, що бачить схід ночі,
Це ніжна веселка, що усмішки хоче.

Між вітів зелених – рубінів заграва,
Видніється храм наш святого Михайла.
Куполи мальовничі простягнулися в небо.
Церковний дзвін благозвучний всіх кличе до себе.
Це храм, де Бог навчає в добрі жити,
Давати ціну у всіх наших ділах.
Ближнього, як і себе любити,
Й у вірі єднати усіх християн.

Моя ти колиско, мій дім, моя школо,
Ти сонця перлина, що сяє казково,
Мелодія ніжна, що душу лоскоче,
Казкова троянда, що сонечка хоче,
Зелені поля, неосяжні простори,
Це люди, що знали і щастя і горе,
Єдина на світі, мов голос сопілки,
Чудова, прекрасна, моя Білозірко.

Солодкий аромат

Заквітчаним лугом я тихо пройдуся,
Рідним краям шанобливо вклонюся,
Вдихну аромати безмежного степу,
І вмить на душі мені стане так тепло.
Пʼянкою наповнить нас волею ліс.
Я чую мелодію білих беріз.
Здається із заходом сонця прилине
Чарівний оркестр – ніжний спів солов’їний.

Пташина крилом помахає нам в небі,
І ніби в політ, дружно кличе до себе.
Струмок ген шумить у небесних просторах,
І вʼється все далі і далі у горах.
Калина схилилась напитись води,
І шепче тихцем до старої верби,
Чи є десь земля, чарівніша ніж наша,
Вона в цьому світі для мене найкраща.

Ми знаємо є щось сильніше від всього,
Що стелить нам у світі щасливу дорогу.
Не гроші, ні срібла, ні золота світло
У наших серцях наче сонце розквітне.
Здійметься тихенько й злетить у висоти,
Розкаже усім про печалі й скорботи.
Навчить нас любити, не клястися кров’ю.
Щоб наші серця засіяли любов’ю.