Герда Соняш

gerda-sonyash

Народилася в Монастириську 30 січня 1995 року, напевно тоді ж і почала писати. У мене в дитинстві було дуже багато уваги, тряслися, як над скляною вазою, вчили читати, писати, тому в чотири роки я вже достатньо швидко читала, а в 5 вже вдруге перечитувала «Вінніпезького вовка» Томпсона і впевнено писала друкованими літерами, ходила з бабусею в районну бібліотеку. Закінчила середню школу без особливих відзнак, не могла виховати в собі любов до точних наук, відволікалася бродила, лінувалася. Також закінчила музичну школу (клас фортепіано), зараз продовжую грати. Вступила в ПНУ ім. В. Стефаника − Інститут філології (укр. мова та література). Живу на даний в Івано-Франківську, подорожую автостопом, беру участь в літературних і акустичних зустрічах. Примітивні рядочки почала писати ще перед школою, читала всім підряд, а якщо говорити про якусь менш-більш серйозну творчість, то вже, напевно, виписалася після закінчення школи. Та «дивацькість» у моїх віршах так і залишилася: там і дракони, і маги, і боги, і готичний хмар з примарами… (чомусь мене тягне в таку сторону). Мені здається, що останнім часом моя творчість стала добрішою, на відміну від девіантної підліткової писанини. Напевно, це на краще.

* * *

Знаєте, кілька століть ми обростали стінами: ноги звело корінням, лиця знесло юрбою; рано з екранів злазили і з гірко-кислими мінами йшли, безголосі, до босів і стіни тягли за собою. Марта прокинулась перша, якось мало не вмерши (її жовторота маршрутка врізалась у КамАЗ), І дім наш, язик задерши, мене зустрічав пожежею – Марта втішалася ватрою, курила і слухала джаз.

«Дивися, мій любий Якове, горять наші стіни-вежі, екрани, боги, маршрути, смітник непотрібних речей, останні звивання пожежі – це тільки початок безмежжя». Я слухав і чув, і падав у космос її очей. І ми виривали коріння із пальців, легень, голів, вчилися знову дихати вільно, на повні груди, ночами вдивлялися в небо, там місяць клубком жеврів, там місяць складав для нас нові світові маршрути. Ми більше нічого не маємо, Марто, та домом і раєм стала для нас безкрая дивна планета Земля. Співай мені, Марто, співай, як вітер в кишенях співає, як вихор співає вітрилам блукаючого корабля. Танцюй, поки дух дозволяє, поки не видно краю, у нетрях, забутих селах, Женеві і в Алькасарі, над морем і на вершинах, танцюй, поки нас не впіймають і не закинуть знов у слухняні людські отари. Знаєте, кілька століть ми обростали стінами, та більше немає стін, є зорі та контури карти. До нас закотився місяць у хижину на Санторіні, я думаю сонно, якби час повернувся назад, то сам би спалив той дім і сам розбудив би Марту: людина – не дерево, та часом пускає коріння, тільки чи варто?

* * *

Колись Тобі скажуть: «Кити не літають». Не вір їм. Хай звуть Тебе дивним, чи димним, чи дурнем. Не вір. Кити розціловують палко небесні сузір’я, І поки Ти спиш, пролітають над Твоїм подвір’ям Усім некрилатим недо вірам наперекір. Колись Ти почуєш, що маги усі − шарлатани, Що диво існує хіба що в дитячих книжках. Не дайся їм, чуєш? Не дай себе ввести в оману, Бо хто, як не маги, здіймають гнівні океани? Бо що, як не диво, горить у мрійливих очах? Хай пишуть/кричать, що немає ніяких драконів, Що краще забути про силу ясних сильмарил, Та глянь: цілий світ помістився на Моїй долоні, Я − бог-деміург, Я виношую сонце у лоні І небо розчісую парою зоряних крил. Знайди Свою сутність у темній дзеркальній кімнаті, Впізнай в Собі бога і демона. Вір чи не вір у диво/китів/мудрих магів/покров благодаті, Послухай усіх, та не дай їм Себе руйнувати, Бо Всесвіт − це те, що живе у Твоїй голові.

* * *

Коли ніч цілує вікна і стрічкою таємниче Зав’язує місту очі, аби відпочило у снах, Тереза виходить нишком на мовчазне горище, А звідти стара драбина виводить її на дах. Осінній ще теплий вітер скидає зірки-жар-птиці, І чорна пухнаста кішка скалачилась біля ніг — Вони виглядають тут планету маленького принца, А з неба сміється хитро пухкий гарбузовий пиріг. Дівча обгортається пледом і кішці вкриває лапи, Малює в альбомі ві-сім-де-ся-то-го баранця, Вона прочитала все про троянди і баобаби, І розказала би принцу, коли б не лякала ця Відстань, безмежна віддаль до неба. І числа, числа… А їй так обридли цифри, дати, календарі, Їй би знайти Рудого, та в місті не знайдеш лиса, А принц обіймає квітку десь на недосяжній зорі. *** Тереза – заміжня жінка, і діти її все вищі. Працює, пече млинці, весь дім на її плечах, Ночами ж виходить тихо на мовчазне горище, А звідти − на дах. Тут синьо-прозоре небо ховає її таємниці, Виводить дрібні сузір’я на стомленому лиці, Тереза шепоче вірші своєму далекому принцу, Малюючи баранців.

***

Поси віли довгі коси, змарніли дитячі сни. Ще Ходить Тереза, та ледь тримається на ногах, Довго долає сходи на мовчазне горище, Поволі виходить на дах. Нехай роки-числа сплели для неї старечу маску, І чиїсь незримі руки торкаються до плеча, Та небо впізнає з тисяч ту, в кого у серці казка. /Живе у старому тілі тендітне прудке дівча/ Дзвінкі мерехтливі зорі сплітаються у доріжку, І падає сіра маска з Терезиного лиця. Йде поруч маленький принц, тримаючи чорну кішку, Питається принц: «А ти намалюєш мені баранця?» *** Ніч знову колише місто, щось місту солодке сниться, Тримає гойдáлку місяць, із усміхом дивиться вниз, Сидить на ній юна Тереза, розказує казку принцу. І спить срібнолице місто. І спить чорнохвоста киця. І спить рудовухий лис.

* * *

Бабине літо. У місті N Все раптом пішло шкереберть. В середу зранку знайшли Клару-Джен – Мертву. Я потім знайшла конверт, Десь через тиждень чи, може, за два, Коли почалися дощі. З аркушів мокрих розмиті слова Лізли у скриню моєї душі, Ніби маленькі ножі, Крихітні гострі ножі:
[Доброї Осені, люба Матильдо, пишу тобі вдесяте. Видно, листи мої плетиво миль до Тебе не можуть здолати. Я би списала ще сотню таких аркушів, але чи треба? Біль мій, Матильдо, трохи притих. Джим, каже, що Ти на небі. Джим каже, у Тебе там все гаразд, і добре все в мами і тата. Скоро, можливо, побачу вас, то ж більше не буду писати. У місті ще тепло, а сад наш жовтів-жовтів і посипав листям. Осінь живе в лапах наших котів − в рудого і того плямистого. Тітка Аманда не вірить мені (тітка не вірить ніколи). Каже, що стомлена від брехні, і не пускає до школи. Мені заборонено йти за наш двір («Ти ж леді, Джен, а не гульвіса»), та тітці Аманді наперекір я завжди тікаю до лісу. Якóсь я гуляла і на смітнику щеня знайшла: мокре, голодне. Живе тепер в нашій норі у кутку. Назвала малечу Жовтнем. Жовтень − не пес, за місяців шість у нього прорізались крила. Я трохи боялась, що він мене з’їсть, сусідських котів наносила. Та Жовтень був з нами галантний і милий. Він їсти десь ходить у ліс. У нього очиці, як два ліхтарі, він сірий, а спина червона. Матильдо, у нашій таємній норі я тримаю ручного ДРАКОНА! Я Жовтню читаю історії з книг: про Мауглі, про Довгупанчоху. І засинаю у лапах м’яких серед зеленого моху. Ми граємо лови, у шахи (між нами: він вміє вже добре літати), і так, поки тітка Аманда сльозами не заганяє до хати. Їй, байдуже, люба, до мого дракона, суне пігулок тацю. Тітка жаліється лікарю Дону: «Їй вже давно за 20. Вона, бідолашна, така через горе… Ви знаєте… Скільки з нас. Сотня?» Мені від пігулок ні зле, ані добре. Але погано Жовтню! Дихає важко, сумний став, повільний, з шиї облазить шкіра. Лікар торочить, що це вітаміни. Я. Йому. Більше. Не вірю.

Сьогодні я пишу, Матильдо, вдесяте. Цей лист відправляти не треба − зможу сама Тобі в руки віддати − ми летимо до Тебе. Поки ще в Жовтня залишились сили, поки в зеніті Осінь, ми кинемось в небо. З обриву. На крилах. Люба, не віриться досі: скоро побачу тебе, маму, тата, а може, і тітоньку Енн. Жовтень у захваті. Час вирушати. Твоя навіки, Джен.] І на сторінку троянда червона. Цей аркуш, як інші, не мокне. Від зливи сховали нас крила дракона. Я. Зву. Його. Жовтнем.

* * *

Високо в горах ніч пахне чорницями, /але не в цьому суть/ Зорі впиваються нашими лицями, Пʼяними падають. Більше не треба триматися шляху, правил, законів і меж. Зірка зривається огненним птахом − Впевнено падай теж. Високо в горах боги ходять нагими − п’ють із бездомними чай, Ми для них станемо добрими магами, бо і безсмертні, знай, також ночами чекають на диво. Бачиш? Це все твоє. Вп’ємся чорнично-зірковими зливами, П’яними падаєм. Тільки мовчи, бо все сказане буде використане проти нас: небом/богами/бездомними/суддями, зараз чи в інший раз, так чи інакше. Заплач або смійся, тільки не говори. В моїм волоссі заплутався місяць. Падаєм до гори.

* * *

Поки нас знайдуть − живими чи мертвими Десь в лабіринтах гір, Ми опадемо щасливими жертвами, магами впертими,
відстанню стертими в теплі долоні зір.

Сині метелики створені бути вільними, Сині метелики просто, по правді, створені. Сонно сплітають синь над полями мінними, Синь над полями сірими. Стогнуть поля: ми віримо − Крізь сині крила метеликів вгледимо сонячні промені. Сині метелики взялися за філософію, Синім би значи чому вони створені синіми. Синіх притягує світло і запах морфію: «Морфій нам створить копію − Синю крихку Утопію». Синім дрібним метеликам набридло здаватися сильними. Сині метелики рвучко кидаються в полум’я В пошуках істини: Неш, Ніцше, Свіфт, Хемінгвей… Сині метелики вже і не сині від полудня, Синім вже й в полум’ї стало страшенно холодно. П’яно літаючи колами, Синьо-прозорі метелики так схожі на людей. Сірі метелики вже не шукають бога.

Крила спаливши, синь вже не вип’єш залпом. Сірі метелики падають на пороги, Сірі метелики тихо встеляють дороги. Була би в поля змога, Кричало би: «Полум’я ваше − проста галогенна лампа!» Сині метелики спалені, зламані, стомлені, Сірі поля так і залишилися сірими. І між шквальним завиванням осінньої повені Чути волошкові спомини давньої колискової: «Сині метелики створені бути вільними. Сині метелики просто, по правді, створені».

* * *

Гострі верхівки ялинок проколюють небо, струшують зорі із ниток до нашої ватри, більше нікого немає тут, птахо, крім мене і тебе, ми так далеко від світу і всіх його чвар− ти можеш забути про війни і починати мантру. Тут, біля вогнища, посеред моху та хвої легко зігрітися і відігріти спогади; ти не відмовиш ахейців знову піти на Трою, ти не врятуєш планету ні від хвороби, ні болю, та може, врятуєшся сам від підреберного холоду. Небо спускається тихо по стовбурах і не дихає, Небу бракує таких, що спроможні співати вільно в невільному світі, де так багато лиха є − тих, хто ще з голосом, визнали біснуватими, вирішили тримати їх у палатах або за ґратами. Ти посміхаєшся і починаєш пісню. Лиш би тепер пригадати те, що насправді варте того, аби за нього вкотре мені вмирати (вдруге або вдесяте). Здавалося, зовсім різні ми, ось воно, птахо, ну звісно, я теж колись була крилатою, теж колись вміла співати твою магічну пісню біля незгасної ватри. Тепер ти стаєш небом, тепер ти стаєш лісом, і я проростаю крізь тебе цілющою мантрою.

Почуй мене, хлопчику у золотім камуфляжі, Постій коло мене на сонячнім теплім ґанку, Бо хтозна як завтра світ білий на плечі ляже І чи виживе сонце під дулом танка. Давай жити в юрті: далекі, забуті, незгадані, І хай нас вважають загиблими внаслідок повені, Давай жити в юрті: далекі, забуті. Але живі… Давай жити в юрті. Давай жити. Світ зробить з тебе Авеля і Каїна, Світ зробить з тебе того, хто не вірить в мир, Він скаже: «Дивись, мир давно і смертельно поранений, Ти або пес війни, або дезертир». Давай жити в юрті… Світ дасть широкий вибір за що помирати − За звуки, за жести, за націю, бога, царя… Він зробить з тебе жертву, суддю і ката. Хлопчику, скільки таких проковтнула земля? Давай жити… Хлопчику у камуфляжі, Я ж знаю, ще сонце не ляже − Війна скаже: ти на черзі, І підеш, ти б не зміг не піти. Я не применшую жертву,
Подивись − я давно вже мертва, Мені куля потрапила в серце. Я лиш хочу тебе вберегти. Ми б жили в юрті: далекі забуті, незгадані, І нас би вважали загиблими внаслідок повені, А ми будем з честю лежати в сирій землі, А нам би жити… Нам би жити…

* * *

Люди на площі тамують тремтіння власних долонь, Немов Прометей вперше виніс вогонь Чи привезли якісь чудотворні мощі. Анна справді принесла їм Сонце ще минулої ночі. Просила знайомих і незнайомців взяти в долоні це, Та люди до Сонця були неохочі, бо Сонце не зцілює рани, Вони би й Прометею плюнули в очі, якби він не був титаном. А мощі можна продати дорожче. Та от врешті сьогодні рано, здається, всі слухають Анну, Спорудили серед площі сцену, щоб правду прийняти священну, Щоб світло узріти.

І хоч очі їхні надто холодні, Вона має чим їх зігріти. Анна втішена. Забуває, що було сьогодні і вчора, Хоч майже прозора і трохи скалічена, та духом могутня — Має Сонце віддати присутнім. Здіймає догори руки та заважають шнури, а круки чекають над нею своєї пори. А правда от: Сонце конає від сухот. А Анну не слухають. Анну не втішено. Анну вивели на ешафот. Анна має бути повішена.