Кременецький замок


XIV–XVI століття м. Кременець

Тисячолітня історія – довгий шлях, коли факти, події, люди переплетені в потоці часу, і виявити конкретну дату тим складніше, чим далі вглиб століть. Так, згідно з польськими джерелами Кременець, як укріплене місто існував вже у 1064 році. Кременецький замок був одним з небагатьох, які у 1241 і 1255 роках вистояли перед навалою Золотої Орди на галицько-волинські землі Лише проти рук своїх захисників не міг встояти Кременець – в 1261 році за наказом темника хана Бурундая фортеця була розібрана волинським князем Васильком Романовичем (1203−1269).

Відроджувати до життя замок на горі почали лише через двадцять років (на початку 90-х років XIII століття) з ініціативи тодішнього правителя Волині – князя Мстислава Даниловича. Нелегка доля випала твердині на граничній території в XIV столітті, коли при занепаді влади Галицько-Волинського князівства за володіння нею змагалися на політичній сцені одні з наймогутніших східноєвропейських держав: Польща, Угорщина і Литва. Змінюючи одне за одним підданство, Кременецький замок до кінця століття стає руїною.

Опинившись в кінці століття (1396 рік) в руках Великого князя литовського Вітовта (1350 – 1430), замок у Кременці нарешті відновлюють, приводячи в бойову готовність, а в його стінах розміщують військовий гарнізон. З посиленням татарської агресії на півтора століття (остання чверть XV – початок XVII) твердиня над Іквою вже в підданстві Речі Посполитої стає постійною ареною бойових дій, що було пов’язано з прикордонним розташуванням міста. Однак в цій ситуації були і позитивні моменти: щедрі субвенції на оснащення, відновлення і зміцнення фортеці, фінансування на збільшений військовий гарнізон дало поштовх до розвитку міста.

Згодом розбудований та відновлений Кременецький замок із прилеглими до нього селами король Сигізмунд І подарував своїй дружині Боні Сфорца, на честь якої названа замкова гора. Королева Бона, яка володіла замком у 1536−1556 рр., істотно укріпила його. На горі були споруджені князівські палати, приміщення для гарнізону, гауптвахта, продовольчі та порохові склади, арсенал. До замку вели два заїзди, над якими височіли вежі. На території фортеці викопали колодязь. На мурах стояли численні гармати.

Протягом кількох століть ніхто не міг здобути камʼяну твердиню. Але восени 1648 року це вдалося козакам Максима Кривоноса Шість тижнів тривала облога замку, яким тоді володів польський гарнізон. За допомогою місцевого ополчення 10-тисячний загін М. Кривоноса штурмом здобув твердиню. Відтоді замок більше не відбудовували.

Руїни замку королеви Бони складають головну визначну памʼятку Кременця і розташовані вони в надзвичайно мальовничому місці. Підйом на гору триває близько години (від центру міста), оскільки доводиться обходити досить значні масиви забудови. Звичайно, можна спробувати дістатися до фортеці напряму по крутих схилах, як колись козаки або татари, але у не у багатьох виникає таке бажання. Зате починаєш чудово розуміти монголо-татар, які свого часу відмовились штурмувати цю фортецю! Та в будь-якому разі варто піднятися на гору, аби посеред руїн відчути неперервність часу, а також насолодитися прекрасним краєвидом – Кременець тут як на долонях.

 

Література

До питання першої літописної згадки про Кременець. Кременецька фортеця [Текст] // Лавренюк В. Храм у дзеркалі ріки : нотатки музейника / В. Лавренюк. – Тернопіль, 2000. – С. 9–21.
Замок. XIII–XVI ст. м. Кременець Тернопільського району [Текст] // Замки та фортеці. – Київ, 2007. – С. 256–259.
Лещишин А. Кременецький замок. Дещо інший погляд [Текст] / А. Лещишин // Місто. – 2010. – 26 трав. – С. 15.
Місто Кременець [Текст] // Мунін Г. Б. Визначні пам`ятки Західної України [Текст] / Г. Б. Мунін, Х. Й. Роглєв, О. О. Гаца. – Київ : Книга, 2008. – С. 120–123.
Медвєдєв С. Дивовижі Кременецького замку [Текст] / С. Медвєдєв, В. Савчук // Курінь: літ.-мистецький альманах. – Тернопіль, 2012. – № 12. – С. 142–153.
Твердиня Волинської Швейцарії [Текст] // Свобода. – 1999. – 6 серп.
Черняхівський Г. Твердиня на Замковій горі: до 750-річчя оборони Кременця від орд Батия [Текст] / Г. Черняхівський // Вільне життя. – 1990. – 15 верес.