Мандрицька Наталія

mandrickaM

Наталія Мандрицька, поет, прозаїк. Народилася 26 липня 1994 року у селі Сільце Підгаєцького району Тернопільської області. Закінчила Підгаєцьку загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів. Навчається на першому курсі магістратури спеціальності «Літературна творчість» Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Займається написанням літературно-критичних текстів, репортажів, постановкою перформансів.

Наталія Мандрицька − переможець першого міжнародного мовно-літературного конкурсу імені Тараса Шевченка, всеукраїнського конкурсу «Їздець». Автор публікацій у виданнях «Земля Підгаєцька», «Вільне життя», «Голос України», «Лава», «Коло», збірнику творів молодих авторів «Перші ластівки», альманахах «Сві-й-танок», «Сполучник», «Каштановий дім». Учасник поетичної студії імені Максима Рильського, літературно-критичної студії «Prosto критика», мистецько-культурного фестивалю «Гогольфест-2015».

Консервоване сонце

Консервоване сонце тремтить на дні банки. Перебирає крихітними лапками, які колись були промінням. Б’ється об колір скла. Їсть очима затверділу прозорість. Безсило борсається в цупких лещатах своєї тимчасової в’язниці

5 червня 1943 року
Ніч падала на них терпкими крихтами неба. Дощ горлав про щось своє, холодне і вічне. З усіх сил намагався перекричати ворожі сліди на розгубленій від жаху бруківці. Змити гіркий осад чужих слів, які дедалі тугіше стискали повітря. Розв’язати зашморг, що гостро в’їдався в шию міста.
Запізніла вечеря. Дві тіні вростали у бліде тло стіни.
– Ти будеш їсти? Бараболя вже зимна…
Павуки мовчання заповзали в кімнату разом із темрявою. Падали на стіл. Зручно влягалися на тремтливих зіницях. Тіні до кісток стирали тонку шкіру стіни. Гострими силуетами різали струмки сумного світла.
– Богдане, скажи вже щось. Що чув у місті?
– Що чув? Ніц доброго нема. Знов жидів шукають. То вже, певно, останні з тих, що сі лишили.
– Йой людоньки! Їм же так само жити сі хоче… Богдане, мені Нуська розказувала, що в лісі ховаєсі якийсь хлоп, чекає, поки приведут жидів, а коли вони вже закопані, вибігає, розгортає землю і краде золото з їхніх пальців…
– Знайшла кого слухати. Нуська тобі ще не таке розкаже…
Чийсь стукіт пробирався крізь серцевину дверей. Ламав гостроту тіней.
– Богдане, може то німці?
– Німці не німці, але треба подивитисі, хто.
Поріг переступила жінка. Крига падала з її очей на крила, темного, як світ, волосся, полум’ям обпікала кімнату.
– Ти, Зольдо?
– Я прийшла сказати… попросити… – жінка стискала руку пишнокосої дівчинки років п’яти. – Заховайте мою Салю. Якщо вони прийдуть, скажете, що то ваша дочка. Ми вже всюди були, ніхто слухати не хоче. Бояться… Я втікатиму, ховатимусь. Може, мене зловлять, а вона… Хай виживе.
Тіні ковтали уламки слів. Дихали гарячою кригою. Виривалися з блідих обіймів стіни. Рахували павуків мовчання.
– Богдане, де ж вона піде з малою? Сама, може, десь сі діне…
Вогонь крижаних очей обпікав личко. Боляче і тепло. Темрява маминого волосся обіймала рідним кольором. Солодко шепотіла щось сонячне. Мама завжди буде біля Салі. І зараз, на ліжку в сусідів, не таких, як вони з мамою, але добрих. І потім…
Потім, коли дитина спала, Зольда зняла з пальця перстень. Просила взяти як подяку. Лазурний камінь німо гладив погляд, краяв сумний відтінок світла…
– Ти втікаєш, най лишиться тобі. – голос Богдана важко вдарився об двері.
Тінь Зольди впала в ніч. Павуки мовчання кинулися шматувати кімнату.

6 червня 1943 року
Площа важко дихала. Вкривалася краплями хвилювання, гарячими голосами. М’яч нервово піднімався в повітря. Обплутував густим павутинням погляди глядачів. Гостро тремтів під ногами футболістів. Команда з сусіднього міста атакувала. Вперто вела місцевих гравців у глухий кут. Із нутра юрби лавиною витікало незадоволення. Десятки очей, немов під гіпнозом, впліталися у гру в копаного м’яча, не помічали нічого навколо.
Немов під гіпнозом, їхні очі впліталися в землю, що хворобливо блищала брудним кольором, пораненими пальцями чіплялася за підніжжя будинків. Тут залишилися їхні відбитки, які повільно розчинялися з кожним кроком до…
Вони не знали, куди йдуть але рушниці конвоєрів говорили, що відбитки в будинках, не дочекавшись своїх господарів, розтануть під натиском чужих слідів. Немов під гіпнозом, сірість зростала. Не знаходила місця в очах. Сонно стікала обличчями. Зливалася зі шкірою, потьмянілою від крихких переховувань і гарячкового чекання. Спотикалася об зморшки вулиць. Густим шлейфом летіла за колоною жидів, що пересохлим потоком пливли кудись за межі міста.
Площа шаленіла. Кидала гострі крики у спантеличені вулиці. М’яч нещадно сік натомлене повітря. Блукав у колючих хащах поглядів. Манив за собою очманілих футболістів. Пекучими стрибками врізався в землю.
Десь за містом пекучі постріли врізалися в густий шлейф сірості.
Чужа команда все-таки завела місцевих у глухий кут. Колючі погляди покидали площу, прирікаючи її на самотність. У місто в’їхав віз, на якому гіркими плямами квилив знівечений одяг.

7 червня 1943 року
Земля вгиналася від болю. Відчайдушним протестом виштовхувала на поверхню, не приймала тих, кого в неї щойно кинули, не спитавши дозволу. Чиїсь серця гостро пульсували під корою змовклих тіл. Із лісу вибіг хтось
хижий, із гарячим голодом в очах. Накинувся на скалічену землю, шукаючи захололі руки. Звіриними рухами зривав персні із пальців. Захоплено завмер, побачивши лазурний камінь, який ніжно гладив погляд. Кинув легку здобич у кишеню. Зник у лісі.
Консервоване сонце тремтить на дні банки. Розгублено дивиться на свої дрібні лапки, що колись були промінням. Якби не тимчасова в’язниця, пошматувало би світ, спалило дотла, мов сухий чагарник, мешканці якого раптом вирішили, що комусь більше не жити.

Виноград

Їсти, не відчуваючи смаку. Вдихати липкий колір соку, що розповзається по пальцях, гостро вростає в обличчя пекучими коренями. Летить до хмар. Руйнує гіркоту важкого неба, вкритого численними рубцями і зморшками.
Вона хтозна-скільки не куштувала винограду. Його солодко-гарячий колір тріпотів на вітрі, брів крізь кульгаві години, брунатні стежки, штучно нав’язані кордони. Гірко всміхався стиглим жалем в очах знайомих, які теж переселилися сюди. Хитро пробирався у сни, вкриті густим шаром нових місць і вражень. Хитким тлом нічних видінь, поруч із силуетом давно не баченого світу, йшли мама й тато. Несли плетені кошики, з яких витікали втомлені сонцем виноградини. Вона, мала Ельнара, бігла поруч. Її пальці танули у гронах, впліталися в темне мереживо плодів, блукали їхнім теплом. Потім виноградини нечутно кричали, бризкали болем, перш ніж остаточно втратити форму, підкоритися волі невблаганного пресу. Сік розпливався гарячою повінню, розмивав береги повітря, рвав мимовільні греблі думок.
Прокидалася, ловила бурхливий погляд Києва, верхівки якого намагалися зупинити безперервний політ хмар. Під цим самим небом, на відстані сотень спохмурнілих стежок і кільканадцяти зморених годин, бризкали болем серця її батьків, які вимушено підкорялися волі чужого пресу. Кілька днів тому дивом змогли передати їй кошик винограду. Грона тремтіли солодко-гарячим кольором, різали очі терпким вогнем.
Їсти, не відчуваючи смаку. Відновлювати внутрішній зв’язок із тим далеким, давно не баченим світом. Наповнювати повіки й долоні його гарячими дотиками, крихким звучанням, ледве чутним болем, що тече перестиглою кров’ю винограду, запікається на потрісканих губах під хворим, передчасно постарілим небом.