Мелех Володимир Петрович − педагог, поет, культурно-громадський діяч. Народився 5 червня 1983 року в селі Озерна Зборівського району, де й зараз проживає. У 2005 році закінчив фізико-математичний факультет Тернопільського НПУ ім. В. Гнатюка. З 2004 року працював вчителем інформатики та математики в ЗОШ І-ІІІ ступенів с. Озерної.
Добірка віршів поета вперше була опублікована 14 жовтня 2011 року у літературно-краєзнавчій газеті «Феодосійский альбом» (м. Феодосія АР Крим), а вже у серпні 2012 року вийшла перша збірка поезій «Зупинка для душі». Також поетичні твори були надруковані у журналі «Мистецькі грані» і газеті «Свобода».
З початку 20132014 навчального року і до тепер працює директором ЗОШ І-ІІ ступенів с. Осташівці. У 2014 році здобув диплом філолога і кваліфікацію вчителя української мова та літератури, зарубіжної літератури Вірші пише з 16 років.
УСЕ МИНЕ…
Усе мине: і смуток, і жалі.
Морози люті зникнуть за вітрами.
І я не знатиму, чи є ще у тобі
Ті почуття, що були поміж нами.
Усе піде в далеке небуття.
Туди, де час уже немає влади.
Туди, де не приймають каяття
І не дають найменшої поради.
І «ми» не буде, буде кожен з нас.
На самоті з собою і з думками.
А що не сталось, те розсудить час.
І все ітиме, та вже поза нами.
ДОЩІ
Дощі ідуть, немає їм кінця,
Мов сльози із очей у миті болю.
Куди не глянь – буденна суєта,
А щастя прагне вирватись на волю.
Дороги даль мене кудись несе,
А ти лишаєшся позаду у тумані.
О, як набридло бачити все те,
Що розум віртуальністю дурманить.
Та прийде мить –і сонце розцвіте,
На видноколі, в долі на долоні.
Та чи побачу я в цей час тебе,
Чи, може, зникнеш у розлук полоні?
Дощі, дощі, я вдячний вам за те,
Що я радів, коли ридало небо.
Дощі, дощі, ви сумно ідете,
Туди, куди коханню йти не треба.
* * *
Я тебе не хочу відпускати
У життя, яке було до цього,
І хоча це поки що не втрата,
Лиш маленька туга серця мого.
Я чекатиму наступного сезону,
А із ним важливої прем’єри,
Коли прийде до мого перону
Потяг із лазурної Рів’єри.
Ти зійдеш із нього із речами,
Щоб навік залишитись зі мною…
А самотність згубиш за світами,
Що ховали щастя під журбою.
У тобі втоплю я свою смуту.
Я про нас напишу вічну сагу.
Тільки дай, тебе благаю, руку,
Підкріпи мою хитку відвагу.
ЖИТТЯ І ВІРШІ
Я все життя своє у вірші переллю.
Втоплю у них свою печаль і тугу.
Мить щастя радості високо піднесу.
На білу заміню я чорну смугу.
Я в кожне слово часточку вкладу
Душі своєї й ритми свого серця
Без кардіографа натхненням опишу,
Та так, що аж в майбутнє відіб’ється.
Я не боятимусь, що прийде інша мить,
В якій мене фізично вже не буде.
Але я в віршах завжди буду жить.
Й про себе спомин в них залишу людям.
ЦІНА ЧАСУ
Лунає юність пострілом одним,
Неначе мить – і вже її немає.
А час, що був таким недорогим,
Стає безцінним, та не кожен знає.
Ось молодість із безліччю проблем:
Життя вирує в пристрастях, зітханнях.
І вже у серці чути перший щем.
І вже позаду втрачене кохання.
А там і зрілість, мудрість, сивина.
Досягнення, здобутки і невдачі.
Та істина для всіх життя одна:
Час дорогий, його ти не розтрачуй!
* * *
І запахло дощем на розпеченім сонцем асфальті,
Небеса сколихнулись, пославши низам благодать.
Я ж чекаю призначення в твої ворота пенальті,
Та суддя не спішить, мов не бачить, що роки летять…
І це місто над морем таке таємничо відверте,
Ніби рідне на мить, хоч реально − до болю чуже…
Як минулі жалі з усіх кластерів пам’яті стерти
І завершити гру в нічию без поранень ножем?
* * *
Повір, не час, мій друже, ще не час
Останній вірш чи пісню написати.
Життя підніме і опустить ще не раз,
Тож дим з легень потрібно видихати.
І не один пройти б ще рубікон,
Спалити міст в минуле до розлуки,
Забути про мораль і про закон
І слухати душевні лиш тризвуки.
І жити, і кохати, й шаленіть,
Летіти в небо серцем і думками,
Стояти вище світових лахміть
І правил, припорошених віками.
Тоді воздасться, друже, нам за те,
Що не згубились серед марень світу.
І, може, хтось у віршах чи есе
Про нас напише своїм вільним дітям!
Сила молитви
Помоліться, мамо, я благаю, Богу,
Під Його опіку поручіть мене,
З серця свого сиву проженіть тривогу,
Я живий повернусь, лиш війна мине.
Помолися, сестро, ти за мене Богу
І розрадь матусю, сльози осуши.
Сурма кличе в битву проривать облогу,
Щоб нащадки наші вільними жили.
Помолись, кохана, я благаю, Богу
І, прошу, невтомно ти мене чекай.
Я відважно пройду під вогнем дорогу,
Ворогів розіб’ю, що плюндрують край.
Помолися, доню, ти за мене Богу,
Бо у тебе чиста, ангельська душа.
Я тобі здобуду світлу перемогу
−
Ти мені у неба вимолиш життя!
* * *
Як же вирвати слово з такої черствої душі,
Хоч би букву, хоч звук, хоч простеньку заїжджену риму,
Коли навколо шиї кубляться гадюки й вужі,
Коли недруги жовчю плюють кожен день поза спину?
Де подівся вогонь, що горів навіть в грози страшні,
Що випалював слово, мов сталь, й гартував безнастанно?
Може, згаснув у світі неправди, суєт, метушні,
А чи зовсім у попіл земний розчинивсь безталанно?
Боже мій, я прошу: в передтишшя упасти не дай!
Залиши мені Слово, що було у Тобі з передвіку,
Щоб я ним на землі в грішних душах оживлював рай,
Бо мовчання страшніше болюче-кривавого крику
* * *
Полудневеє сонце розжарює гостре каміння,
І я тілом гріховним на нього кладусь без вагань,
Щоб, мов фенікс магічний, відчути болюче горіння
І очистити душу у матриці втрачених знань.
Та цей полудень – марево мого тривалого ранку.
Й хоч палає єство, та не час догоріти дотла.
Навіть місяць поночі у гордім сріблястім серпанку
Забирає собі на поживу частинку тепла.
Та ось роси ранкові втамують обпалену сутність,
Я навчуся кохати, не ранячи більше серця,
Бо не в силі людині здобути найвищу могутність,
Не спіткнувшись хоч раз й одягнувши поразки вінця.