Полюга Наталія

paljygaN

Народилася 03 лютого 1990 року в м. Івано-Франківську. Навчалася і проживала в смт. Отинія Коломийського району. Закінчила філологічний факультет (польська мова і література) Прикарпатського університету імені Василя Стефаника. Писати почала в 17 років, твори ніде не друкувались. На даний час проживає в м. Монастириськ і працює в Монастириській центральній бібліотеці.

Вірші

«Я дуже тяжко Вами відболіла…»
Спасибі, Ліно, за такі близькі слова,
Моя душа давно вже так тремтіла,
Та все ніяк не змовкне, все ж іще жива.

Таке не раз комусь шептати треба,
А ми все мовчимо, гасячи серцебіль.
Чому в жінок така ось є потреба,
Якщо є чоловік − один на віки мій.

Лишень йому тоді посвячуємо тіло,
Хоч може щось не так, байдуже − промине!
Що ж, Жінко, змінити захотілось?..
Можливо, інша кров у жилах потече?

То не залізні обручі над головою,
Твої думки, штамп вето на усе.
ЗАПАМ’ЯТАЙ, ти завжди будь собою!
Хай він Твоє ім’я в устах несе!

Не прогинайся під жодну з заборон,
Твій заповіт: любові щемні сни.
Хай буде спокій, ось один закон,
І втішна посмішка заполонить думки!

Мамі

Із Ваших рук леліється тепло
Дарма, що зморшки їх заполонили.
Із Ваших уст всміхається добро,
Спасибі за діла, які для нас робили!

Ми ще не раз заплачемо разом,
Сміятимемось більше, хай горе пропада!
«Простіть за все!» − уклонимось гуртом,
Хай доля ще сто літ оберіга…

За кожнісіньку сивеньку волосинку,
Не розуміли, що боляче робили.
За кожнісіньку пролитую сльозинку,
Простіть, мамо, за все, що наробили…

І хай сміються очі Ваші,
Та й руки спочивають від робіт,
Хай тішать внуків казочки дитячі,
А Бог обереже від всяких бід!

***

Я хочу стати тишею, даллю вечоровою,
яка завжди п′яно-ніжно впивається тобою,
накриває твої очі, заколисує у сни,
нашепочує на вушко незнайомі молитви.

Я хочу стати водою, що тихо і невтомно
омиває твоє тіло, щоденно, безборонно.
Сповзає по обличчю, стікає по руці,
гарячими струмками збігає по щоці.

Я хочу стати киснем, потрібним, ненаситним,
який проходить в тебе, мабуть, за все найближче.
Без нього ти не зможеш, пропадеш за хвилину,
Якщо не буду ним, куди тоді полину?..

***

Не потривож мене нічим,
Опівночі твоя душа заплаче.
Роки співають серцем молодим,
Слова для мене щось ще значать.

Ти вмієш сонно, тихо, ніжно…
Так солодко буває лиш у сні!
Ти вмієш дико, страшно, гірко,
А потім шепотітимеш: «Прости…»

І губи загубляться в словах,
І сльози у очах розкажуть про усе,
Прошу, приходь до мене в снах
Хай доля щастя трохи принесе.

***

Нетерплячим немовлятам, немовби наснилось
Наче ненька-неборака ніченьку накрила.
Накриваючи невтішно, невимовна ненька
Нашептала, наховала нечутну ніченьку.
«Спи, сину! Соннеє серденько, схоронить секунду сна»
Співає старенька, сумуючи. Сховаючи сльози…
Син Схід своїми силами суворого супостата,
Смертельно схоронить старого солдата.
Літом летючи лелеки, лагідно лепотівши,
Сповістять матусі звістку: «СИН ВЕРНЕТЬСЯ. ВІРТЕ ! ».

ПТН

Цей чоловік складається із жовчі,
І серце замінили залізним камінцем.
Чи чує він слова пророчі?
Думки його застигли смердючим холодцем.

Кого ти нагороджуєш в своїй горе-державі?
Медалями із сліз жінок, плачу малих дітей…
Чого ти добиваєшся в своїй криваві справі?
Кимось керований покинеш світ оцей.

Але чи пробачать тобі сльози тисяч матерів?..
Смертей батьків, братів, дітей, сестер, синів?
Чи хто захоче з тобою говорити?
Одумайся! Бо важко буде жити!

Своїми силами чи пак то боягузтвом,
Перед світом ти забагато засвітив.
Зійди з дороги страшного облудцтва,
Згорни війну, щоб хтось тебе простив.

Хай всі молитви полетять до Бога,
Про тебе хтось же непокоїться й тепер,
Але, напевно, даремна ця розмова,
Для України, ти давно вже вмер!

Молитва

Мені нема чого сказати більше…
Прощення проситься не у кількох словах.
Мабуть, мовчатиму щоб не зробити гірше,
А всі свої гріхи молитиму у снах.

Ти Той, єдиний хто знає все без слів!
Ти Той, кому скажу про всі чорноти дум!
Ти Той, що зробить все як захотів!
Ти Той, кому я виплачу страшенний сум!

І хоч до мене мовчатимуть ікони,
Свічки киватимуть в задуманій красі.
Чому ж так хочеться сховатись за колони?
Лежати під розп’яттям, ридати в тишині?

Якою б дивною не була сповідь,
Ти вислухай, а ще прошу прости!
А люди? Вони завжди про щось говорять,
Та кожен все ж благає: «Захисти».

***

А де ти, Весно, розгубила кольори?
Розсипала у душах, в посмішках дітей?
І просять люди, крути, Весно, крути!
Та вивій чорноту із втомлених людей!

Насій же тиші, спокою, добра,
І про любов, о, Весно, не забудь!
А ще дай миру, проситиме душа
І квітів. Кольорових. Хай цвітуть.

Ще Вітру накажи хай не бушує,
Хай тихо пестить віти розбуджених дерев.
Ще Неба попроси хай не сумує,
Хай світить сонцем, торкаючись джерел.

А ще, Весно, торкнися сумних душ,
Скажи, що світло їх ніколи не помре.
Візьми добро із їх літеплих рук
Віддай їх Вітру, а він з любов’ю хай несе!

***

А ти вмієш мовчати словами?
Ховати в губах украдену втіху?
Цього усього навчилась з роками,
Таємниць є без міру, без ліку.

Про те, що не кожен втаїть всередині,
Нікому не видасть в розмовах нічних.
Що так глуходзвінко болить аж донині,
І тягне втопитись в обіймах твоїх.

Із часом забудуться сни нетерпіння,
Думки про ганебність людського буття.
Пройду я усе, з чийогось веління,
Кричатиму шепотом: «Я прожила ЖИТТЯ!»