Пришляк Ярина

Народилась 16 лютого 1998 року в м. Збараж Тернопільської області.

З 2004 по 2015 роки навчалась в Збаразькій загальноосвітній школі №2 ім. Івана Франка. На даний час навчається в Львівському Національному університеті ім. Івана Франка на факультеті «Журналістика».

Ярина брала участь в районному конкурсі «Тарасовими шляхами», у конкурсі з української мови ім. Петра Яцика, у Всеукраїнському інтерактивному природничому конкурсі «Срібний колосок», вона − переможець першого етапу Всеукраїнського конкурсу «Найкращий читач України 2009/2010».

Друкувалась в районній газеті «Народне слово», її поезії увійшли в збірку «Яблуневий цвіт» (2009).

ІДЕ ВЕСНА

Вже не пощипує нас в щічки морозець,
Духмяний вже повіяв вітерець.
І сонечко частіше пригріва…
Чому? Чому? Бо йде весна!

Вже пташечка додому приліта,
І бджілка працювати почала,
Від сплячки вже ведмідь встава…
Чому? Чому? Бо йде весна!

Вже набубнявіли малесенькі бруньки
І гнізда збудували граки,
Пахуча квіточка давно вже розцвіла…
Чому ж? Радієм ми – прийшла весна!

Присвячено Євромайдану

Дітей великої і славної країни
Сьогодні об’єднав Євромайдан
І більше ми не встанем на коліна,
Ми не одягнемо своїх старих кайдан.

Ми гідність нашу ще не загубили,
Козацька кров по жилах в нас тече,
Ми знов обірвані розправим крила,
Хай рана рабства неньку не пече.

Не будемо сидіти склавши руки,
Крім нас нікому матір не піднять!
Лиш разом стерпимо всі муки,
Щоб потім перемогу святкувать.

Ми йдемо знищити сучасную Руїну,
І більш не хочем ми рожевих снів,
Бажаєм бачити квітучу Україну,
Що нам прийшла у спадок від дідів.

Ми є народ безсмертний України,
Великого Богдана славний рід,
Ніколи не вставали на коліна,
Ніколи не згиналися під світ.

Сьогодні хочуть Неньку відібрати
І обірвати голос солов’їв,
Та наш народ великий роз’єднати
Іще ніхто ніколи не зумів.

Ми вкотре доведемо світу,
Що заслуговуєм лавровий ми вінець.
Не вмерла, Україна буде жити
Бо б’ється в унісон мільйон сердець!
Вічна пам’ять героям Небесної Сотні

Сьогодні небо плаче за Вкраїну,
Дощем ридає за увесь Майдан,
Бо не обніме більше мати сина,
Не залікує мертвий тих смертельних ран.

Своїх героїв ненька не забуде,
Їм воздадуть сторицю небеса
І Божа Матір матір’ю їм буде,
І вітром в полі стануть голоса.

Горить свіча за сина і за дочку,
Що віддали життя за рідний край.
Болять серця і з уст летять рядочки:
«Всевишній Боже, подаруй їм рай!»

Присвячено Криму

Мій рідний край з Донбасу до Дністра,
Від двох морів аж до смарагдів лісу,
Від маю трав, могучих хвиль Дніпра,
Від Кримських гір і до гірської Тиси.

Ми є одна єдина сторона,
Брати і сестри, діти України,
Чому російська гостра борозна
Розорює наш степ наполовину?

Чому в вінку поменшало стрічок?
Чому в саду зів’яла пишна ружа?
Ти так наївно клюнув на гачок,
Невже тобі не боляче мій друже?

Що, ні? А знаєш, нам болить!
Проймає серце почуття нестерпне!
Тому, що не зуміли захистить,
Тому, що вже не знаєм чи повернеш.

Тому, що кров лилася не за те,
І не за те героями ставали,
Щоб квіточку, що в житі проросте,
Безжально у чужий букет зривали.

Бо ми боролись зовсім не тому
І не тому вмирали на Майдані!
Кому віддався ти, кому?
Тому, хто підсипає сіль у рани?

Ти зрозумій, ми є одна сім’я,
В нас кров степів і очі неба – сині,
Оглянься, це твоя земля,
Ти знаєш, що живеш на Україні?

Ти відлетів як із гнізда пташа,
А ми чекаєм, наче мати сина,
Ми вірим, ти вернешся, бо душа
І дім твій не Росія, а Вкраїна!

* * *

А чи думали ми, що настане війна
На народженні нового віку?
Чи майнула у нас хоч би думка одна,
Про бездонні кривавії ріки?

А чи знав хто коли, що сусідське дитя,
Що босоніж за вітром гналося,
У окопі в ворожих солдатів стріля
Й десь вмирає у лютій облозі?

А чи злічим колись сльози тих матерів,
Що синочка на фронт вираджали?
І не книжку чи гріш, а святий оберіг
Й автомата у руки давали.

А чи знало оте сизокриле хлоп’я,
Ще сп’яніле своїм юним віком,
Що твереза і зовсім реальна війна
Завтра зробить його чоловіком?

А чи згадуєм ми дідусеві слова
Про славетні бої й перемоги,
Про здавалось тоді прапрадревні діла,
Що сьогодні стоять за порогом?

Чи здогадувавсь хто, що так звані брати,
Що мов щиро, як друга, обняли,
То насправді жорстокі і люті кати
Ніж у спину нам тихо встромляли?

А чи відали ми що в молитві слова,
Склавши руки, промовимо щиро:
«Дай нам Боже не щастя, здоров’я, добра,
А лиш неньці Вкраїні дай миру»?

Чи гадали чи ні, а війна все ж прийшла,
І принесла нам чорну хустину.
Та не ту вона пристань собі віднайшла,
Відбороним свою Україну!

* * *

Цей день бринить, мов арфи звук.
Солодкі пахощі бузку…
Чийсь невагомий обрис рук
Підвісив сонце на гачку.

Якийсь прихований талант
На день гарячий вилив віск;
Старий будинок, мов атлант,
Тримає неба синій диск.

Завислий пил, як та вуаль,
Укутав втомлені стежки;
Асфальт немов гаряча сталь −
Від дотику горять думки.

Манить медовим духом сад –
Монооазис в пісках міст,
Де п’яний вітер, ніби град,
Зірвав всі перли із намист.

Цей літній спокій тихо впав
Й розливсь на хвилі житніх нив;
Обпечений і спраглий став
Очікує холодних злив.

Гарячий віск вже загустів.
Цей день живе своїм життям
І мимоволі запустив
Він дзиґу вічного буття.

* * *

Того вечора був зорепад,
Він укрив тихо землю росою;
Ніч дарує нам сни наугад,
Які падають з неба сльозою.

Ті сльози палають на лицях,
Витираючи пил сірих днів,
Та сьогодні чомусь не спиться,
Не барюсь до країни снів.

Я, спершись на крила натхненя,
Відриваю думки від землі,
І звичне мені сьогодення
Залишаю в чарівному сні;

Той світ де кайданами прози
Заковують риму в тески,
Де грубої критики грози
І сатири сипучі піски.

Я ж лечу до прозорого слова,
Білосніжних, крилатих рим,
Де торкається серця мова,
Де не соромно бути простим.

Де дійсності мить завмирає
Перед вродою й шармом душі
Де голос натхнення лунає,
У срібній магічній тиші.

Там арфи чаруючі звуки
І крильми огорне пегас.
Там серця схвильований стукіт
На просторах віршових терас.

Там душа моя вільна й щаслива.
І усмішка там мій сателіт,
Та мелодія чиясь жахлива
Перервала прекрасний політ.

Її звуки униз спонукають,
Змушують стерти рядки
І крила натхнення зникають,
І колір втрачають думки.

Та сирени ті марно співають,
Я не встану з дороги мети,
Мої вірші завжди вберігають
Мою душу від зла й темноти.

* * *

Маленьке сонце, що на захід йде,
Маленькі люди творять стільки злого,
Маленькі війни – полігон смертей,
Маленький світ, а скільки в ньому горя!

Невпинний плач знедолених очей,
Невпинний гул стрільби біля кордону,
Невпинний жаль за жертви тих людей,
Невпинний крик стражденного народу.

Нестримний рик, що рветься знов нагору,
Нестримний відчай, бо нема кінця,
Нестримний біль бере над нами гору,
Нестримне збільшення отих «без вороття».

Одвічна пісня, що хита вустами,
Одвічна віра, що живе в серцях,
Одвічний спокій уві сні без тями,
Одвічна клятва – щире каяття.

Велике сонце завтра ще зійде,
Великі люди ще назвуть епоху,
Великий світ з полегшенням зітхне,
Велика Україна переможе!

* * *

У Львові осінь. Вранішний туман
Хова в вуалі стомлені алеї.
Жорстокий літа вічного обман
Зітхає холодом душі моєї.

Вкриває золотом посріблені думки,
Шурхоче листям спогадів зів’ялих
Про літа легковажного плітки,
Що осінь так жорстоко вкрала.

Поскрипує старесенький трамвай
На фоні вже заплаканого неба,
І дощ приховує байдуже “не зважай”,
І колір сонця вносить свої “треба”

Частіше сльози, значно рідше роси…
Пора врожаю змінює життя.
Але, гаразд! Я згодна вже на осінь,
Аби вона була лиш золота.

Присвячую усім на передовій

Твоя кров із присмаком металу
Закіптюжилась в ранах війни.
Різкий подих з відтінком метану
Вибухає від іскор вини.

Не твоєї, отих диригентів,
Що керують оркестром смертей,
Заховавшись в тіні інструментів,
Тасування чекають мастей.

А ти там, на канаті терпіння,
В апогеї агоній життів.
Ти суспільства збираєш каміння:
Реінкарнацій ліміт уже сплив.

Твоя каска шліфована пилом,
Перетертої форми дірки…
Твоя лють закипає у жилах,
Випаровує сірі думки.

Ти гримиш автоматом і граєш
Не за правилом в покер війни.
Ти Вітчизну свою захищаєш!
Ти ламаєш системи замки!

Через призму людських ретроспекцій
Твоя воля гранітом стоїть.
Ти солдат, чоловік, fortis sexus,
Ланселот постмодерних століть!