Сеньків Ілона

Сеньків-Ілона

Народилася 27 жовтня 1996 року у місті Гусятині, студентка факультету філології та журналістики Херсонського державного університету.

Автор книг «В обіймах думок», «Він і Вона». Окремі твори увійшли до збірок «Обійміться ж, брати мої», альманахів «Проби пера» та «Проби пера 2». Неодноразово друкувалася у газетах «Вільне життя»(м. Тернопіль), «Вісник Надзбруччя» (м. Гусятин), «Життєві історії» (м. Львів). Автор творчого українського міні-блогу.

Розмова з Совістю

Холодна зима віяла завірюхою в душу. А вітер обдував усі її частинки. Втома й зневіра панувала всередині.
Тихий стукіт тоненьких каблучків по сходинах. Ставши біля великих дверей власної квартири, вона почала метушливо нишпорити по сумочці за ключами.
Увійшла всередину.
− Нарешті, нарешті вдома, нарешті сама.
Світло вмикати не захотіла. Лише запалила маленьку тендітну свічечку. Вмостилась у зручне крісло-гойдалку й, стомившись від усього світу, який виснажував її стільки часу своєю злістю й жорстокістю, насолоджувалася самотністю.
Раптом відхилились двері й увійшла вона. Її подруга і ворог, добра порадниця і зла розлучниця, її радість і журба − її Совість.
− Чому ти завжди псуєш мою ідилію з тишиною й самотністю?
− Я приходжу тоді, коли твоя душа потребує цього.
− Моя душа потребує самотності. Усе, усе набридло! Набридли усі ці брехливі слова, байдужі вчинки, егоїстичні люди. Набридли усі ці ніколи нездійсненні мрії. Набридло марно сподіватись. Набридло вірити в те, чого уже давно не існує. Набридло довіряти. Набридло бути щирим серед байдужого світу. Набридло щось комусь доказувати. Набридло!
Набридло все і всі… Хочеться утекти…Утекти десь далеко, та не можна. Є обов’язки, відповідальність, і від них нікуди не дітись. І ти змушений, змушений вставати зранку і, одягаючи маску «все в порядку», знову йти у той злісно-божевільний, байдужий до тебе світ й переконувати себе, що все і справді в порядку.
− А для чого змушувати себе бути нещасним, можливо, варто змусити себе бути щасливим?
− Це важко, адже в теперішньому світі тобі просто не дають стати щасливим.
− А, можливо, варто хоча б спробувати?
− Всі спроби призводять до невдач, а в результаті й до страждань.
− А чому страждають люди? Чому плачуть? Чому розчаровуються? Чому сумують? Та через інших людей. Вони самі прирікають один одного на страждання. На злість відповідають злістю, на брехню − брехнею, на образи − образами. Ми хочемо, щоб нас усі обожнювали й любили, але самі не бажаємо дарувати комусь цих почуттів. Ми хочемо, щоб нам допомагали у життєвих труднощах, але ж самі не бажаємо подати руку допомоги ближньому, ми хочемо, щоб за наші успіхи щиро раділи, але ж самі не вміємо чи не бажаємо проявляти щирість. Ось так… Люди самі винні у своїх бідах та нещастях.
− А по-іншому зараз не можна. Просто немає кому дарувати свою доброту! Не ціняться зараз почуття. Нікому вони не потрібні… Людьми керує зараз власна вигода й користь. Вони будуть обманювати, маніпулювати, лицемірити лише задля задоволення власних потреб й вигоди.
− А як же душа? Хіба вона не прагне доброти? Невже вона настільки переповнена злістю й зневірою?
− Душа переповнена ранами, які завдали їй люди. Занадто довго була вона відкрита для всіх.
− Але ж рани не лікуються образами, вони загоюються лише завдяки Вірі та Любові.
− Любові? Любов якраз і робить найглибші й найболючіші рани. Ти закохуєшся у людину, довіряєшся їй, а вона у найвідповідальніший і найважливіший момент зраджує або просто йде… Покидає тебе самого з уже ніколи нездійсненними мріями. Покидає, залишаючи по собі спогади про ті приємні моменти, які були, і, згадуючи які, тепер приносять нестерпний біль. Покидає, і ці вечори тепер такі довгі та нудні. Спочатку дарує надію, а потім покидає, і все залишається лише ілюзією.
− Життя – це бумеранг, і воно повинно базуватися на любові, щирих почуттях. Якщо ти будеш добрим, то і добро даруватимуть тобі.
− Життя – це війна. І завжди потрібно воювати: то з ворогами, то з власною совістю, то з внутрішнім «я».
− Жити потрібно так, щоб за твої матеріальні успіхи гордилися на землі, а за духовні – на небі.
Свічка погасла. Двері знову зачинились. По щоці потекла сльоза невідомості.
Тоді, коли кохання закінчується

Коли навколо ні душі, ти по-справжньому щирий. Вітер легенько ворушив морськими хвилями. Молодий місяць, час від часу визираючи із-за хмар, усміхався нам. Усе було як завжди.
Ми часто любили сюди приходити у будь-які пори року. Пам’ятаєш, як не могли досхочу наговоритись, відірватись від поцілунків, як до ночі, мовчки взявшись за руки, слухали нашу улюблену «Rendez-Vous», а пам’ятаєш, пам’ятаєш, як однієї ночі намагались полічити усі зірки на небі. Пам’ятаєш, як ти любив називати мене «моя Джульєта», як усім говорив: «Ось вона, з нею хочу прожити усе своє життя». Усе було як завжди. Сьогодні ми знову прийшли сюди удвох. Та наша зустріч була особливою. Сьогодні ми прийшли похоронити нашу любов.
Давай насолодимося останніми її подихами, останніми поцілунками, останніми обіймами, дотиками… Чуєш, як уповільнюється дихання нашого кохання? Просто враз якась невидима стіна стала між нами, п’янкі думки змін, немов Бодегіта, полонили розум. Нам стало важливіше відчувати особисту незалежність, ніж кохання один до одного. Мабуть, ми завдали нашій любові занадто багато ятрючих ран. Он там, бачиш, − це шрам від численної брехні, яка накопичувалася роками. Там синці від безглуздих, докірливих слів. А от тут − глибока рана, яка ще не встигла загоїтись. Це рана від потаємних образ, які ще досі керують нами. «Стріляй, стріляй у наше кохання», − голосно кричав ти, і я поцілила власними сумнівами прямісінько в твою гордість. Караван пристрасних почуттів не витерпів перевірки, перевірки долею, часом, труднощами. Бачиш, як наше кохання стікає кров’ю від болю, розчарування, нездійснених планів, брехні. Ми самі своїми безглуздими вчинками, нескінченними сварками прирекли його на смерть. Уже нічого не залишилось від тих великих почуттів, хіба лише Місяць час від часу згадуватиме наші палкі обійми та теплі слова. Сьогодні, сьогодні наша любов назавжди опуститься на дно океану, сьогодні потонуть усі наші почуття.
Зараз, зараз здійметься вітер, підніме вгору наші спільні спогади й закине десь в невідомі далі. Ще мить – і сильна течія понесе наші нездійснені мрії у протилежному від нас напрямку.
Уже… Уже…
Бачиш, як швидко й безболісно в повітрі розчиняються палкі обійми, щирі посмішки, теплі слова, безмежна радість.
Усе, його уже нема… Нема уже того кохання, яке плекали довгими роками, нема уже тієї відданості, почуттів. Ми втратили її, нашу любов.
Не буде сліз, моя душа і так переповнена ними.
Не буде докору, ти уже шкодуєш.
Не буде обіймів на прощання, це ні до чого.
Буде майбутнє. У кожного своє.

На горизонті життя

Морські хвилі били об пороги її гордості, а шторм у душі ніяк не міг зчахнути. Вітер навівав спогади, а місяць своїм сяйвом заглядав у душу, де панувала порожнеча.
Знаєте як це, коли у душі зовсім порожньо? Коли у ній не залишилось ні смутку, ні болю, ні розчарування, нічого… лише порожнеча, яку нічим заповнити. Мабуть, це найстрашніше з відчуттів, коли не хочеться ні радіти, ні сумувати, коли не хочеться ні любити, ні ненавидіти, коли не хочеться нічого, навіть мріяти.
Вона мовчки водила очима смутку за малесеньким корабликом, який поволі тікав за обрій. Вона також була, немов отой кораблик, який хотів уже поскоріше втекти від тих труднощів, обману за горизонт надії та добра.
Вона хотіла викреслити з уяви його глибокі очі, ніжно-червоні уста та міцні руки. Хотіла викинути із голови їхні зустрічі, розмови, плани. Хотіла назавжди забути його «люблю», яке ніщо не варте.
Вони зустрілись в останній день осені. Тоді, коли починало холодати, коли день ставав коротший, а ніч довша. Вони зустрілись тоді, коли потребували ніжності, любові, розуміння, коли потребували один одного.
Він дарував їй свою увагу та час, а вона йому – всі свої мрії. Він вчив її водити автомобіль, любити його хокей та варити міцну каву. Кожного вечора, приходячи додому, дарував ромашки та цілував у вушко. А вона просто до нестями кохала його.
Була весна… Ліс пах свіжістю розквітаючих фіалок. Тонюсінькі промінці ще не гарячого сонця пробивались крізь кремезні дерева, які від старості ніби зрослись між собою. А поруч був він… Вони, взявшись міцно за руки, кружляли у радощах весни. Вогонь, який горів поруч, зігрівав своїми маленькими іскорками їхні душі. Було тепло і затишно, радісно і так щиро. А потім вона прокинулась, та його поруч уже не було. Він пішов… Пішов дарувати іншій свою ласку, любов та ромашки. Пішов зігрівати іншу своїми поцілунками у холодні вечори. Пішов поспіхом, залишивши по собі невикинуте сміття на кухні, зубну щітку у ванній кімнаті та безмежний смуток.
Вона не плакала, не благала залишитись. Вона лише мовчки та болісно усміхалась йому у відповідь.
Холодна вода обіймала її тіло, холодний вітер обвівав наскрізь мокру одежу, а вона продовжувала прямувати вперед − до лінії горизонту.
Тоді, коли під ногами уже не було дна, вона стомилась… Стомилась іти, думати про нього, страждати. Вона відпустила усі свої думки, мрії, лягла на хвилі, а вони повільно понесли її туди… до лінії горизонту.

Розпродаж сердець

Скільки у сучасному світі самотніх людей… Хтось у багаторічних пошуках своєї половинки, хтось страждає від нерозділеного кохання, хтось обпікся цим почуттям і завести нові стосунки так і не наважується. Комусь просто не вистачає часу на любов, а хтось боїться цих почуттів і воліє не знати їх. Ось так і породжується самотність.
Дивно, але у такий прогресивний час, коли познайомитись можна не лише через знайомих, а й через засоби масової інформації: Інтернету, телефону, люди продовжують залишатись самотніми. Що це? Комплекси? Боязнь?
Сором’язливість?.
Але що ж робити людям, котрі не хочуть до кінця своїх днів прожити у комфортній, стодвадцятип’ятиметровій квартирі з євроремонтами у центрі міста лише наодинці зі своєю тінню, але через повсякденні клопоти, роботу, бізнес не мають часу на налагодження особистого життя.
Це питання собі задавала й Ірина. Спочатку вона закінчила школу із золотою медаллю, потім інститут із червоним дипломом, а далі, прагнучи якось самоствердитись, реалізуватись, поринула з головою у роботу. Уже за три роки Ірина стала власницею чималенької фірми по декору квартир. Наступні усі молоді роки дівчина у поті лиця працювала над розширенням та процвітанням власного бізнесу, а про кохання читала лише у гороскопі, на більше часу не вистачало. Та з віком усе більше хотілось прихистку за мужнім чоловічим плечем, хотілось у маленькому ресторанчику, за чашкою кави, теплої, романтичної розмови із коханою людиною, а не вирішення ділових питань з адвокатом, а ввечері, прийшовши додому, хотілось би чути радісні крики малечі «мама», а не нудну, набридливу телевізійну передачу.
Сьогодні, викроївши декілька хвилин з довжелезного, нудного графіку, Іра вирішила попробувати внести хоча б якісь корективи в особисте життя. Часу на зустрічі з компаніями друзів, де можна було б познайомитись з кимось, театри та кіно не вистачало. А знайомства в соціальних мережах довіри у жінки не викликали. Тому вона звернулась у агентство знайомств.
Агенства знайомств… Чи справді там можна знайти справжнє кохання? Мені завжди здавалось, що закохуються у характер, темперамент, голос, щирість усмішки чи проникливість та закоханість погляду. А тут? Невже, прочитавши, не факт, що правдиву анкету, й переглянувши відфотошоплені знімки, можна закохатись? А далі? Як жити далі? Чоловік, скажімо, просить свою нову молоду дружину приготувати смачнючий червоний борщ й тушкованого кролика у сметанці, а після того побачити неймовірний, професійний арабський танець у її виконанні, адже, як говорилось в анкеті, це її хобі. А потім, як не хочеться розчаровуватися, бачачи перед собою замість смачної домашньої вечері, замовлену їжу з ресторанчика швидкого приготування, а, побачивши такий довгообіцяючий арабський танець, арабським виявляється лише костюм. Але, попри всі курйози та обломи, є люди, котрі справді зустрічають своє кохання й віднаходять омріяне щастя.
На такий же щасливий роман очікувала й Ірина, звернувшись в одне з агентств знайомств свого міста. Їй одразу дали заповнити анкету. Іра вирішила писати про себе всю правду. Ну, майже всю: у графі про вік жінка не стрималась й позбавила себе чотирьох зайвих років. А далі приклеїла свіжозроблену фотографію у своїй уже традиційній яскраво-червоній блузці. Іра завжди одягала її, коли відважувалась на якісь серйозні кроки чи справи, які кардинально могли б змінити її життя. Сьогодні був саме такий день. А далі їй запропонували переглянути папки з анкетами претендентів на її серце. Іра із захопленістю взялась за справу, та анкети одна за одною відсувались на край стола.
− У цього сумнівна репутація. Той працює за кордоном, а мені потрібен чоловік, який завжди буде поруч. А у цього вуса задовгі, цілуватись заважатимуть, − перебирала думками Іра. У цій справі, як і у всіх інших, їй була притаманна вередливість, наполегливість та вибагливість. І врешті – решт Ірин кастинг пройшла лише одна анкета. Це була анкета Артема. Перспективний, тридцятидворічний чоловік, з хорошою професією та привабливою зовнішністю, без шкідливих звичок…
Сьогодні ввечері їм призначили зустріч.
Іра, і так вгаявши багато часу, поспішила на роботу, та зосередитись сьогодні ніяк не вдавалось. Спочатку не туди відправила електронного листа, потім переплутала прізвища із контрактами, а далі взагалі через зайві хвилювання пролила на важливі документи капучіно. Іра все непокоїлась за вечірню зустріч з Артемом. Ох, як давно вона не ходила на побачення. Уже забула, мабуть, як це: сором’язливі зустрічі поглядів, незрозуміле ніяковіння, перші безглузді репліки та спроби побудувати змістовний діалог. А так хотілось пригадати! В очікуванні дива, Іра лічила хвилини до вечірньої зустрічі. Нарешті вона настала. Великі чорні локони спускалися по овальному обличчі дівчини, а її щоки були майже кольору блузки, у серці панував неспокій. По довжелезних сходах, які вели у затишний ресторанчик, де була призначена зустріч, легенько постукували її високі підбори. Глибоко вдихнувши повітря перед входом, Ірина увійшла всередину. За столиком біля вікна сидів хлопець із фотокартки – Артем, а біля нього великий букет троянд, призначений, без сумніву, для неї. Невпевнені кроки відвели її за столик. Розпочалась суха розмова. Артем розповідав лише про власний бізнес і дайвінг (це єдине, що цікавило його). Малослівний, нещирий, докірливий чоловік із капризним характером, хоча довершеною зовнішністю, зовсім не вразив Іру. Уже через годину вона, чемно попрощавшись та відмовившись від проводжань, пішки, наодинці з власними думками, попрямувала додому. Проходивши повз озеро й задивившись на відображення місяця у ньому, Іра сіла на лавочку перепочити й все якось переварити у своїй голові. Адже вона так надіялась на створення довгоочікуваних стосунків, і знову нічого не вийшло.
А знаєте, ті всі агентства знайомств чомусь нагадують мені розпродаж людських сердець. Люди, які ще не знайшли своїх половинок, просто завчасно розчаровуються і віддають власні серця будь-кому, немов на розпродажу, так і не діждавшись справжнього власника, справжнього кохання.
Раптом ззаду, якийсь молодий мужчина, досить приємної зовнішності, знявши свій чорний піджак, простягнув його Ірині.
− Ви, мабуть, замерзли у такій тонкій блузі. Ось, одягніть піджак. А щоб зовсім зігрітись, я вас запрошую на чашечку капучіно у кафе неподалік, − лагідно мовив незнайомець.
− Капучіно? Звідки ви знаєте, що це мій улюблений напій? – розгубилась
Іра.
− Не обов’язково знати, потрібно вміти відчувати.
По дорозі у них зав’язалась тепла, романтична розмова, а в майбутньому − велике, щире, дивовижне кохання.
Ніякі агентства чи сайти знайомств не можуть заставити нас покохати. Це властиво лише нашій долі. Ми ніколи не знаємо, де й коли зустрінемо того єдиного або ту єдину. Але знаємо точно, що це не може бути заплановане та передбачуване. Це повинно бути спонтанно, влаштовано не власником агентства знайомств, а долею. А нам потрібно лише завжди вірити, бути щирими та відкритими, щоб впустити у серце справжні почуття.