Шмира Олеся

Шмира-Олеся

Шмира Олеся народилася 6 вересня 1993 року в с. Трибухівці. Студентка філологічного факультету Тернопільського національного педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка. Пише історії про кохання, дитячі казки, наукові статті. Є автором гімну Личковецької загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів.

Після І курсу приймала участь у фольклорній експедиції. Записані матеріали від старожилів села є надруковані у збірнику «Витоки». Книгу подарувала сільській бібліотеці.  Друкувалася у газетах: «Вісник Надзбруччя», «Вільне життя», «Свобода» «Студентський вісник», «Життєві історії», «Абетка кохання»,«Журавлик», «Добрий господар», «Історії кохання».

У 2012 році видала книжку-метелик «Павутина людських доль».  Власний веб-сайт: https://ask.fm/id134720449

 

Біле ведмежа

Легенький вітерець колихав голе віття похмурих дерев. Світлана дивилася у вікно, мовби виглядала когось. Та насправді нікого не чекала, бо вже рік, як тужила за своїм Ярославом. Сьогодні ця сумна річниця. Минулоріч, саме в День святого Валентина, її телефон проспівав улюбленим рингтоном.

− Привіт, коханий! — відповіла в передчутті романтичного побачення.

− Ніякий я тобі не коханий! − рідний голос зненацька розбив мрію. — Усе в минулому. Нам треба розійтися…

Вона плакала, звинувачувала себе, їй не хотілося жити. Як він міг зрадити кохання, яке вони обоє плекали два роки? А воно таки було, хоча й завдавало стільки болю, часто проливалося слізьми. Спогади досі ятрили рани в Світланиному серці. Вона не могла прогнати зі свого життя примару минулого почуття. Однокласник пропонував зустрічатися − відмовила. Друзі телефонували, вітали, бажали зустріти справжнє кохання, не підозрюючи, що такими побажаннями сипали сіль на ще незагоєні сердечні рани. Та Світлана вже й не вірила, що кохання буває. Ні друзі, ні батьки, ні улюблена робота не могли відволікти її від гнітючих спогадів.

…Невесело було тієї ночі ще одній людині. Сергій дивився, як у товаристві інших хлопців розважалася Тетяна – і йому хотілося провалитися крізь землю чи стати непомітним. І коли вона вже перестане фліртувати з іншими? Адже не раз обіцяла, що зміниться…

Сергій любив цю дівчину з десятого класу. В його селі була неповна школа, а оскільки хлопець мріяв вступити до університету, то десятий і одинадцятий класи закінчував у школі в райцентрі. Щодня добирався на науку автобусом, але не жалівся, бо нові вчителі, однокласники йому сподобалися, та й кохання своє в новій школі зустрів.

Тетяна відповіла Сергієві взаємністю, але згодом хлопець зрозумів, що вони різні люди. Її вабили нічні клуби, дискотеки, вона постійно тільки й говорила про розваги і не розуміла коханого. Знаючи, що він не схвалює її способу життя, почала розважатися без нього, приховуючи свої походеньки. Вони навчалися в різних вишах. І поки Сергій вчився, Тетяна насолоджувалася сумнівними розвагами.

Звісно, ніяких почуттів до хлопця в її серці вже не залишилося, та напередодні дня закоханих вони вкотре помирилися і вирішили відзначати свято разом. На дискотеці. Однак довго біля Сергія дівчина не затрималася. У залі з’явилися її знайомі, вона пішла привітатися і залишилася за їхнім столиком. Очевидно, з ними їй було веселіше. Сергій кілька разів терпляче просив Таню повернутися до нього, але дівчина вже була напідпитку й мовби не помічала коханого.

Терпець увірвався. Хлопець вийшов із нічного клубу, тримаючи за лапу білого ведмедика, якого так і не подарував Тані. Дуже вже недоречним був би він у її руках, що пахнуть тютюновим димом. Сергій вирішив викликати таксі, щоби доїхати до гуртожитку, але телефон розрядився. Повільно йшов, зазираючи в освітлені вікна: мабуть, за ними щасливі, закохані люди святкують…  Раптом його погляд вихопив на одному з балконів дівочу постать. Це був другий поверх, тому Сергій добре роздивився, що дівчина плакала, бо її плечі тремтіли і вона підставляла обличчя вітрові, мовби він міг висушити її сльози.

  • Привіт! – весело гукнув хлопець і сам здивувався, що може посміхатися.
  • Я – Сергій. Святий Валентин просив передати тобі цього білого ведмедика. Але я тобі його віддам, коли ти припинеш плакати.

У світлі ліхтаря Світлана побачила симпатичного юнака – і їй раптом стало соромно за свій зарюмсаний вигляд. Та водночас на душі миттєво потеплішало, посвітлішало. Так дивовижно – від одного погляду, від цього усміхненого привітного обличчя, від звучання цього оксамитового голосу…

…За деякий час дівчина вже на крилах летіла на побачення з невипадковим перехожим, котрий змусив її повірити в те, що кохання існує. І дива трапляються. Сергій та Світлана виявилися половинками однієї долі, одного щастя, одного почуття, талісманом і символом якого стало біле пухнасте ведмежа. Так за допомогою нього святий Валентин поєднав два розбиті серця однією щасливою долею.

Він і вона

Почуття згасали… Ледь жеврів маленький вогник, якого вони так і не зуміли підтримати. Їх дороги розійшлися назавжди. Йому було байдуже, а вона плакала, бо любила… Ніхто не розумів її душевного болю, лиш матінкаприрода сумувала разом з нею.

…Скаженів вітер, скрипіли старі дерева, небо затяглося темними хмарами і накрапав грубий,  холодний дощ. Здалеку доносився грім, який гуркотів усе сильніше, танцювала блискавка.

Їй було байдуже, що відбувається в природі, сльози котилися з очей і вона непорушно дивилася у вікно. В душі вирував ураган. Як сильний вітер ламав молоді дерева, як дощ прибивав до землі ніжні квіти, так само умертвлялись її почуття.

Негода минула, блиснуло сонце привітним промінцем і вона посміхнулась, бо відчула, що не завжди буде так. Настане час і вона відповість на чиїсь почуття взаємністю. І сонце знову засвітить, і з’явиться надія в очах…

Коли вишня пишалася коралями

Ганнуся з Андрієм зустрічалися довго. Односельці думали, що незабаром погуляють на їхньому весіллі, але зорі на небі розмістилися по-іншому. Навесні Андрієві вручили повістку до армії. Так замість весілля село святкувало проводи до війська. Тоді проводжаючи Ганнусю додому, Андрій зламав для неї вишневу квітучу гілочку. Мов найдорожчий дарунок, зберігала її закохана дівчина…

Дні минали повільно, мовби час – равлик тягнув свою домівку по мокрому піску буднів. Ганнуся їздила до Андрія на присягу, а потім чекала його дзвінків, листів і рахувала дні до зустрічі. А вишнева гілочка зі скрученими листками й висохлими пелюстками навівала сум. Дівчина навіть почала переживати, щоби з їхніми почуттями, боронь Боже, не трапилося того, що й  із квітучою гілочкою. Але хлопець телефонував і писав, тож Ганнуся вірно чекала й щиро молилася, щоби Діва Марія берегла її коханого.

Коли Андрій приїхав у триденну відпустку, дівчина і раділа, і сумувала, бо так не хотілося відпускати парубка від себе. Андрієвої ж радості не затьмарювало нічого. Він проводив час разом із друзями, з Ганнусею і, як з’ясувалося пізніше, не тільки з ними. Прощаючись із коханим, дівчина тішила себе думкою, що це їхня остання розлука, за яку вони обов’язково отримають від долі винагороду.

Та через три місяці спілкування телефоном і листами хлопця наче підмінили. Він не мав часу говорити, його листи чомусь… губилися. Ганнусине серце передчувало щось недобре, тим паче, що й Андрієві батьки у відповідь на її запитання про свого солдата відмовчувалися.

Поки дівчина переживала про своє, селом поповзли чутки, що її ровесниця Катерина вагітна. Кандидатів на батька дитини було чимало. Злі язики сільських пліткарок мали роботу. Однак Ганна не вникала в ті чутки, нікого не засуджувала, бо знала: біда на чужій хаті сидить, а на твою глядить.

…Андрій повернувся з армії саме тоді, коли Ганя складала іспити в університеті. Про свій приїзд він дівчину не попередив, гарну новину принесла подруга. Ганнуся швиденько зібрала речі й поїхала додому. Пішла на автостанцію стрічати коханого – і її радість миттю перетворилася на жахливий сон: Андрія зустрічала Катерина, і він дарував їй квіти, обнімав.

Ганя (добре, що ніхто її не бачив) чимдуж побігла додому. Ноги мимоволі понесли її до тієї вишні, під якою вони з Андрієм так часто зустрічалися. Там вона гірко плакала й розуміла, що цьогоріч не вона, а Катерина одягне білу весільну сукню. Чому, чому він не сказав їй правди, навіщо обманював?! Було важко на серці, жити не хотілося, але міцне духовне підґрунтя не дало вчинити гріх. Працею в полі, відпочинком із друзями, добрими справами заповнювала Ганнуся свої будні та з усіх сил старалася забути зрадливого коханого.

…У день весілля Катерини й Андрія зранку всміхалося сонечко, мовби віщувало молодим радісне життя, та ближче до обіду небо почало затягуватися хмарами – і ось уже разом із Ганнусею ридала природа. Дощ лив, як із відра, рясний і холодний, а дівчина стояла під своєю улюбленою вишнею і плакала, адже в неї вкрали найдорожче – кохання.

І врапт незнайомий чоловічий голос вивів її із заціпеніння:

  • Дівчино, тобі ж холодно!

Ганнуся обернулася і побачила кремезного хлопця з букетом і подарунком. Зрозуміла, що то весільний гість, але чому він прямував попри її сад? Поки дівчина думала-гадала, незнайомець намагався її втішити, жартуючи про холодний душ як засіб від стресу. З’ясувалося, звати хлопця Антоном, він служив разом із Андрієм, то й запрошений на весілля. Антон порадив дівчині йти додому, заспокоїтися, а ввечері зустрітися на цьому ж місці. Поки вони говорили, припинився дощ – і на небі засвітила веселка.

  • Так і в нашому житті, –  сказав Антон. Сьогодні воно одного кольору, завтра – іншого … До вечора!

Ганнуся була розчарованою в людях, тому не вірила в щастя, боялася «сюрпризів» долі. Та коли землю вкрили сутінки, все ж пішла на побачення. Нічого особливого не трапилося того вечора. Молоді люди просто гуляли, дихали вечірньою прохолодою і говорили про життя. Однак саме з того дня їхнє життя змінилося, бо надалі пішли вони його стежкою пліч-о-пліч. А через рік, коли Ганнусина вишня знову пишалася коралями-ягодами, все село гуляло на весіллі Ганни й Антона. І ні краплі дощу не впало того дня – сонечко щедро сипало на землю золото проміння на щастя і добру долю молодій парі.

Ганнуся й Антон стали гарною родиною. До церкви, до праці – всюди йдуть разом. Живуть у злагоді, не сваряться. У них підростає синочок Сергійко. Минуле забулося, Андрій із Катериною подалися за кордон на заробітки. А вишня цвіте з року в рік та плодоносить, і життя стелиться рівненькою стежкою…

Бабусина блузка

Ніч… За вікном по-осінньому гуляє вітер, від якого, мовби виказуючи свій похилий вік, риплять старі дерева. Небо затягнулося хмарами, починає накрапати дощ. А мені пригадується недавня зустріч з літньою жінкою в автобусі. По дорозі ми розмовляли про, що діється у світі. Дискусію перервав мій мобільний. Телефонувала подружка, просила позичити їй вишиту блузку, на що я відповіла:

– Так, Наталю, я тобі позичу свою вишиванку.

Моя попутниця прислухалася до слів і розповіла історію, яку адресую читачам моєї скромної книжечки.

…Було це майже 15 років тому. Моя далека родичка закінчила школу і пішла вчитися у педагогічне училище. Вдома не залишилося нікого, бо матусю три роки тому вкрила сира земля, а батько був щасливий з іншими людьми. Єдиною порадницею залишилася старенька бабуся, яка, на жаль, після вступу онучки померла.

У педагогічному, де навчалася Марійка, відбувалися різні заходи. Дівчина часто виконувала ролі ведучої свята та цікавих казкових персонажів, попереду її чекала роль україночки. А от вишиванки Марійка не мала. У голові майнула думка, що можна поїхати додому і вийняти зі скрині бабусину блузку. Так і зробила. Приміряла її, подивилась у дзеркало, задоволено усміхнулася. На концерті усі аплодували Марійці. А після нього уже ніякі заходи не відбувалися без участі Марійки у бабусиній вишиванці.

Незабаром з’явився і хлопець, усе було гаразд, аж поки не вирішила купити у магазині нову вишиту блузку, а бабусину натомість повернула у скриню. На концерті в обновці вийшла з ладу музична апаратура, старання багатьох студенток, як і Марійки пішли намарне, чомусь ледве промовляла слова. Навчання теж не заладилося, та й через плітки дівчат її покинув хлопець. Знала Марійка, що це все обмовки, плакала. Запитувала себе: чому чорна смуга так довго триває? Причини нещасть ніяк не могла знайти, просила у Бога прощення усіх гріхів, молилася.

Коли Марічка приїхала у рідну хатину, то чомусь одразу відчинила стару скриню і завмерла у зачудуванні: бабусина блузка виглядала набагато яскравішою і привабливішою, ніж та, яку придбала у магазині. Вирішила деякий час поносити стареньку багатолітню одежину. І сталося диво. Навчання налагодилося, знову стала брати участь у концертах, усе добре повернулося до своєї господині. Хлопець теж вибачився перед Марійкою і вона тепер зрозуміла, який позитив несла у собі вишита блузка, у створення якої вкладала усю душу рідна людина.

Марійка вишивала коханому сорочку сама, бо молодята готувалися стати на весільний рушничок. Позаду залишилися негаразди, пов’язані із чужою блузкою, яку, очевидно, вишивали не в надто гармонійному середовищі.

Я щиро вдячна жінці, яка розповіла мені таку зворушливу історію. Сподіваюся, когось ці слова змусять самостійно змережити вишиванку. Адже це не просто модний виріб, це − наш оберіг, код українського народу.

Два маленькі сонечка

Здавна відомо, що щастя посміхається лише сміливим. Отож, щоб заробити кошти для здійснення мрії – нової квартири – Оксані й Петру довелося залишити на літніх батьків дві маленькі дочечки-близнючки Марійку і Василинку. Матуся і татусь вирушили на пошуки кращої долі у сонячну Італію. Здавалось би, все романтично і цікаво: Венеція, Неаполь, Рим, Флоренція… Та туга за Батьківщиною, рідними давалася взнаки. З часом вбулися, знайшли роботу, щонеділі відвідували церкву, зустрічалися з іншими заробітчанами. Життя пливло своєю течією, аж поки темні хмари не заступили сонце.

Після п’ятирічних заробітків Петро з Оксаною поверталися автобусом додому. Думки про зустріч з рідними окрилювали їх. Та несподівано трапилося лихо − в автобус врізалася вантажівка. Водій автобуса загинув на місці аварії, а Оксану з Петром й інших пасажирів госпіталізували.

Стан здоров’я жінки був надважкий. Як мовлять, одною ногою вона стояла на дорозі життя, іншою – смерті. Та її маленькі  діточки, родичі вірили в одужання. Неодноразово Оксана непритомніла, але все ж життя перемогло смерть. Щоправда інвалідний візок замінив їй ноги. Але чоловік допомагав їй у всьому, вселяв надію на краще. Бажання жити додавали й донечки, їх два маленькі сонечка.

І кохання знайшло її

Юля була єдиною дитиною в сім’ї. З відзнакою закінчила школу, з «червоним» дипломом – університет, влаштувалася за фахом до стоматологічної клініки. Здавалося, все мала вона для щастя: добрих батьків, надійних друзів, матеріальний достаток, улюблену роботу, ось тільки щасливою зовсім не почувалася. Не вистачало справжнього, чистого, як джерельна вода, кохання… І воно прийшло. Лікувати хворого зуба. Тарас одразу вподобав собі вродливу, спокійну, розважливу Юлю та ще у стоматологічному кріслі запросив її на побачення. Заінтригована та здивована сміливістю пацієнта Юля погодилася. І не пошкодувала. Час за чашкою кави та в розмовах про життя злетів непомітно. Домовилися знову зустрітися, а потім знову, і знову… Незчулася, як закохалася. Тарас дарував квіти, запрошував танцювати, обсипав пестливими словами. Не вірила, що нарешті щастя завітало і до її помешкання. Але…

Через два місяці Тарас так само несподівано зник з Юлиного життя, як і з’явився у ньому. Скільки не телефонувала, у відповідь щоразу лунало металічне: «Абонент поза зоною досяжності». Через соті руки дізналася, що повернувся до дружини й дитини… Не хотіла вірити і навіть виправдовувала коханого, надіялася, що прийде, усе прояснить, різне ж могло трапитися… Та минав час, а від Тараса ні слуху ні духу…

Юля  почувалася вкрай погано, рана на серці не гоїлася… Надворі, як і на душі в неї, розпочалися затяжні дощі. Бідолашна замкнулася в собі, змарніла…  Зцілення вирішила шукати у вірі.  Подалася до Зарваниці. Кілька днів провела у святому місці. Багато молилася, роздумувала, слухала себе. Якось, сидячи на лавочці неподалік храму, почула тихенький дитячий плач і благальне: «Тату, я хочу до мами…» «Синочку, заспокойся, матуся дивиться на тебе з неба і хоче, щоб ти був слухняним»,  –  просив високий худорлявий чоловік. «Не плач, мама не хотіла б, щоб ти плакав», –  щебетало й дівча років десяти. Проте малий, ніби не чуючи ні батькових слів, ні сестриних, ще голосніше зарюмсав. Юля не втрималася і підійшла до трійці, мовчки взяла хлоп’я на руки, обняла, поцілувала, втерла гіркі слізки та почала розповідати, що Ісусик дуже любить чемних діток, завжди вислуховує їхні молитви… Широко відкриті зелені оченята пильно дивилися на незнайомку, а рученята обіймали за шию. «А ви будете тепер моєю мамою?»  –  випалив по-дитячому щиро малий. Запитання було настільки несподіваним, що Юля розгубилася…

Нині вона із вдячністю до Матері Божої Зарваницької згадує ту зустріч з Олексійчиком, Наталією та їхнім батьком Сергієм. Обмінявшись тоді номерами телефонів, вони почали часто зідзвонюватися, зустрічатися, а згодом і побралися. Тепер життя не уявляють одне без одного. Щастя, чисте кохання та сімейний затишок оселилися таки і в Юлиній домівці.

Не всі помилки можна виправити

Кохання до Ігоря болючою скалкою засіло в Наталиному серці, образ зрадливого милого невидимою примарою снував за нею днями й ночами. Вона не могла повірити, що її впевнений, сміливий Ігор зламався під тиском батьків і приніс у жертву їхнє з Наталею кохання заради сім’ї з нелюбою, але заможною Уляною.

На жаль, так сталося. Ігор казав, що боїться батьківського прокляття, тому одружується, але Наталю залишати не збирається. І шлюб з іншою аж ніяк не бачиться йому перешкодою в цьому. Наталя плакала, бо не хотіла бути коханкою. Та оскільки Ігор уперто не бажав залишати її в спокої, звільнилася з роботи й переїхала до подруги в Миколаїв. Нікому нічого не сказала, поміняла в телефоні сім-карту й сподівалася, що все минеться, забудеться. Та незадовго дізналася, що вагітна. Спочатку думала позбутися дитини, але здоровий глузд переміг. Вирішила народжувати, щоби бодай комусь бути потрібною в цьому світі. А ще зателефонувала Ігореві, бо вважала, що він має право знати, що в нього буде дитина.

–  Це мене не цікавить, –  заявив грубим голосом колишній коханий. –  То твої проблеми. Хочеш, вишлю гроші на аборт  –  тільки відчепись.

… Наталині батьки радісно сприйняли звістку про доччину вагітність. Шкода, звісно, що маля ростиме без батька, але то нічого… Головне, щоби здоровеньке. І Степанко народився здоровим гарним хлопчиком. З його   появою в Наталі розпочалося нове життя, сповнене приємних клопотів. І яким же було її здивування, коли одного дня навідався Ігор. Ні, не побачитися із сином, не попросити пробачення в Наталі, а з вимогою віддати йому Степанка по-доброму. Бо в Уляни, мовляв, немає дітей і, швидше за все, не буде. Гострим лезом прошив він цими словами серце матері. Наталя готова була вибрати очі горе-татусеві. Не тямлячи себе від обурення, вигнала безсовісного з хати.

На відміну від Ігоревого життя, в якому він став маріонеткою в руках Уляни та її батьків, життя Наталі поволеньки налагоджувалося. Вона вийшла заміж. Чоловік Василь полюбив Степанка, мов рідного сина. Хлопчик добре вчився, радував батьків успіхами. Та недовго крокувала сім’я в житті білою смугою. П’яний водій врізався в автобус, яким поверталася з роботи додому Наталя  –  і після цієї аварії жінка опинилася в інвалідному візку. Спочатку не могла змиритися, що це з нею довічно, все гнівила Бога запитанням: за що? Але Василева любов і турбота повернули жінку до життя. Чоловік допомагав їй, підтримував і сильною рукою, і теплим словом, ніколи нічим не дорікав. Степанко охоче брався за будь-яку роботу вдома, а згодом і Наталя почала долучатися до ведення господарства, поступово призвичаїлася до візка.

До них у гості вкотре навідувався Ігор, переманював Степана своїми статками, але вони не цікавили хлопця. Намагався Ігор перешкодити весіллю Степана із сільською вчителькою Оксаною, але закоханий син не вважав за потрібне прислухатися до батькової думки. Весілля справили, подарували бабусям і дідусям внуків. І Наталиної радості вже не затьмарювали її обмежені можливості, бо візок давно став її ногами.

А тим часом Ігор розлучився. Не витримав на старості літ співжиття з ненависною дружиною. Почав зазирати в чарчину. Його старенькі батьки усвідомили, що поламали синову долю, але виправити помилки вже було пізно.

Матеріальні блага нікому не принесли справжнього щастя.

Наталя ж почувалася щасливою попри все. Її діти жили в любові й злагоді, а більшого щастя для матері не буває. Степан піклувався про неї з Василем і водночас допомагав своєму біологічному батькові, котрий колись відрікся від нього. Але Наталя не перечила. Батько все-таки, одна кров.

Віра, Надія, Любов

Невеличке, типове  українське містечко сховалося в зеленому вітті. Лише багатоповерхівки визирають із зелені крон, мовби хизуються тим, що вищі від дерев. В одному з таких будинків мешкала звичайна сім’я: дев’ятикласниця Надійка, мама  –  вчителька історії і  тато  –  токар на заводі. Батьки були переконані, що дочці потрібно здобути вищу освіту, але не заперечували, коли вона вирішила вступити до коледжу. І її спроба увінчалася успіхом: Надю зарахували до навчального закладу на спеціальність менеджера.

Надійка вчилася добре, однак недовго, бо здружилася із сумнівною компанією молодих людей. З ними вперше закурила, спробувала алкоголю й незадовго з милої дівчинки перетворилася на неврівноважену особу, яка не зважала ні на сльози матері, ні на батькові погрози. Від неї все частіше можна було почути запах тютюну й спиртного, а батьки нічого не могли вдіяти.

Таке веселе життя тривало для друзів до тієї страшної аварії, коли їхня автівка, керована п’яним водієм, виїхала на зустрічну смугу й зіткнулася із машиною. Водій загинув на місці, ще одного хлопця медики витягнули з лабет смерті, а Надю і її подругу буквально складали по кісточках.

Не пощастило молодому подружжю, котре їхало в зустрічному авто до родичів у гості. Двоє річних сестричок-близнючок, на щастя, зосталися вдома зі старенькою бабусею. Ця літня жінка пережила страшний шок, коли її привезли для впізнавання тіл доньки й зятя. Думала, серце не витримає такої втрати, але її врятувало прагнення терпляче нести свого важкого хреста, як це робив Ісус. Мертвих уже не повернути, треба піклуватися про живих, про внучок Віру та Любу, котрі не пам’ятатимуть своїх батьків і знатимуть їх тільки з фотокарток.

Тим часом у лікарні, де перебували покалічені товариші, священик часто проголошував повчальні проповіді, застерігав людей від гріха, прагнув навернути їх на правильну життєву стежину. Надія важко переживала, що стільки людей постраждало в тій аварії, що крихітні дівчатка залишилися без батьків. Дівчина твердо вирішила зійти з хибної дороги й ступити на ту, що веде до Бога, бо саме з Його ласки залишилася живою. Значить, іще потрібна вона для чогось у цьому світі, але не такою, якою була донедавна.

Після повернення з лікарні совість не переставала мучити Надію. Вона постійно пам’ятала про маленьких Віру і Любу, часто навідувалася до них, допомагала чим могла. Бабуся приймала цю поміч, бо ставала дедалі немічнішою і безпораднішою, а дівчатка росли на очах і вимагали уваги й догляду.

Незабаром Надія зустріла доброго хлопця і вони побралися. Молодий чоловік знав про минуле своєї обраниці, тому радо відгукнувся на її пропозицію взяти до себе бабусю з внучатами. Старенька не відмовилася, бо вже не могла впоратися з обов’язками і матері, і батька для внучок.

…Надія з чоловіком виявилися дуже турботливими батьками для своїх прийомних донечок. Вони віддавали двом маленьким сонечкам тепло своїх сердець, щоби замінити діткам тата й маму. Старенька зі сльозами на очах згадувала дочку й зятя і дякувала Богові, що послав їй поміч, бо дуже не хотіла, щоби внуки потрапили в інтернат.

Наречена вищого ґатунку

Оля й Ліда разом винаймали квартиру, бо родом були з одного села, товаришували, навчалися в одному виші на одному факультеті. І хто б міг подумати, що між такими близькими з дитинства людьми зіпсуються взаємини.

Та й через що!

Коли за плечима в дівчат уже було три роки навчання, Лідуся закохалася. А оскільки її обранець походив із дуже заможної родини, то вона чомусь вирішила, що набула якогось особливого статусу й може дозволити собі ставитися до Олі дещо зверхньо. Тепер Ліда користувалася вишуканими парфумами, купувала дорогі делікатеси… Відколи почала зустрічатися з Ярославом, перестала приїжджати в село до батьків, закинула навчання і стала ретельно готуватися до весілля.

А незадовго перед весіллям заявила подрузі, що та повинна прийти на дефіляду в дорогому вбранні, з нарощеними нігтями та віями, з екстравагантною зачіскою та правильним макіяжем… Згодом з’ясувалося, що наречена не хоче, аби її родичі були на весіллі, адже вони не входять до кола «людей вищого ґатунку». Отже, запросила тільки кількох дівчат із групи – доньок багатих батьків.

  • Лідусю, – делікатно сказала Оля.  –  Як же ти без батьківського благословення підеш під вінець?
  • Що мені з них? Зронять сльозу – і все,  –  пихато відповіла самозакохана Лідуся.  –  Чого вони досягли за життя? Його рідня приїде дорогими мерсами і фольцвагенами, а мої селяни що, на конячці прибудуть?
  • Ти не маєш рації, – рішуче заперечила Оля.  – Батьків не обирають. Але ти своїми маєш гордитися. Всі в селі їх поважають, мають за взірець. Твій тато відомий на всю околицю майстер по дереву, мама  –  прекрасна вчителька. Її обожнюють учні. Без батьків тобі не жилося б так легко і безтурботно. Хіба не їхні гроші, зароблені важкою працею, ти витрачаєш на солярії та салони краси? Вибач, але однієї миті я не можу стати такою, як ти хочеш. Залиши свою гордість за дверима серця і не завдавай собі шкоди! І взагалі , навіщо ти виходиш заміж за першого  –  ліпшого, навіть не знаючи, що він за людина?
  • У нас велике кохання, – впевнено відповіла Ліда. –  Побачиш, як я незабаром розкошуватиму в його палацах. А тебе, якщо не хочеш мене підтримати, я більше не знаю!

Перш ніж вимовити «ніколи» й голосно гримнути дверима, треба було Лідусі таки зважити всі «за» і «проти», подумати, чи не доведеться ще колись звернутися до подруги. Бо життя повело далеко не так, як хотіла Ліда. За кілька днів до весілля ( а чи мало воно відбутися взагалі? ) «наречена вищого ґатунку» залишилася без жениха. Він знайшов собі нову кралю. Вмить розвіялися попелом Лідині мрії про заможне життя…

Дівчині хотілося заснути й не прокинутися. Бо як вона має далі жити в одній квартирі зі щасливою Олею, котра готується до весілля. Ліда була злою на весь світ, запухлою від сліз. В її кишенях свистав вітер, бо всі гроші залишилися в салонах краси. І в таку гірку мить на допомогу прийшла Оля. Попри всі недавні образи вона заспокоювала подругу, поволі повертала її до життя. І Ліда зрозуміла, як багато означають справжня дружба й підтримка батьків. Згодом вона просила в них прощення, картала саму себе, адже через своє невдале кохання залишилася на повторний курс.

А Оля насправді виходила заміж. І Лідуся щиро раділа за подругу.

Нещасливе кохання дало Ліді добрий життєвий урок, позбавило пихи, зарозумілості. Вона тихо чекала своєї долі й стала аж надто обережною в стосунках із хлопцями, бо так боялася, аби вдруге не  наступити на ті ж граблі.