Степанова Христина

stepanovaH

Народилась 2 травня 1996 року в м. Збараж Тернопільської області. Навчалась в загальноосвітній школі №1 м. Збараж. Зараз навчається на другому курсі Львівського Національного університету ім. І. Франка.

Друкувалась в районній газеті «Народне слово», «Вільне життя», її поезії увійшли в збірки «Рушник» (2006) та «Яблуневий цвіт».

ВОЛОДИМИРУ КРАВЧУКУ В ДЕНЬ 50-РІЧЧЯ

Це свято нині для – Поета
Для почуттів і для душі.
Для музиканта. Для естета.
Для ніжності його віршів.
Ви помічаєте у небі
сузір’я ангелів нічних.
І квіти, й трави, й золотисті
відбитки поглядів сумних.
Дитяча усмішка привітна,
печальна й тиха осінь пізня,
і сонця неповторне світло, –
із всього створюєте Пісню.
В людині це – найголовніше.
Щоб чути голосів злиття,
щоб помічати ті дрібнички
з яких складається Життя.
І ми бажаємо Вам щиро
солодких мрій, бажань, натхнення.
Здоров’я, довголіття, миру
і Божого благословення.
І ми бажаємо Вам радо
побільше щастя, менше бід.
Хай муза грає Вам на арфі
ще не одну півсотню літ.

* * *

Я не пишу, коли я щаслива. Можливо, тому, що щасливою я ще не була…Пишу я, взагалі-то, років з 9-ти (маю на увазі вірші). Про що – вже не пам’ятаю. Але точно не про те, що сама відчула чи пережила… Та що я, в принципі, пережила тоді за свої 9 років?. Нічого. От і писати було нічого. Я використовувала нав’язлі у зубах, заїжджені теми, стежачи більше за римою, ніж за змістом. Писала про сонце і про яблуні, хоча не любила ні того, ні іншого. Описувала лише поверхневе, не вглиблюючись в суть. Але що можна вимагати від дитини? Я тоді була досить малою для того, щоб зрозуміти СЕБЕ.

Тепер мені 14. Я ще не доросла. Не життєлюб. Не оптимістка, не реалістка і навіть не песимістка, – хоча думаю, що життя повільно летить в прірву. Втім, за 2 роки (доволі таки короткий час) змінилося багато чого. Вже не 12. Вже не пишу про те, що мене тривожить. Те, що я пишу зараз, – не вірші. Це наболіле, яке я виливаю і розбавляю сповіддю. Це те, що мучить і боляче б’є по душі. Але все це я відчула сама, воно пройшло по мені, воно б’є мене і досі.
Вони не досконалі. Але це – сповідь.
От тільки сповідаючись … я не каюсь.

* * *

Заповідаю тобі море,
і сльози неба, і зірки,
що рахувала, аби горе
не прокрадалося в думки.
Заповідаю тобі душу,
і тіло також – всю себе…
Мовчати. Мрію, хочу, мушу.
Втягне у сни свої тебе.
Розтану в погляді твоїм –
сумнім, гіркім або тривожнім.
Свої слова безжально з’їм.
Ти став таким.
Ти став порожнім.
Скажи мені, хто я така?
Для тебе я чи ні для кого?
Я створене така – гірка, заради погляду сумного.
Звільни мене. Я заблукала
у мареві твоїх очей.
Я пропустила щось. Зів’яла
у тлі недоспаних ночей.
Спали мене. Дощем я стану.
В мені сигару загаси.
Втечу беззвучно від обману
по краплях ранньої роси.
І неба чистого сльозою
на щоки ніжні упаду.
А ти змахнеш мене рукою….
І я безслідно пропаду.

КРЕМАТОРІЙ

Дві ляльки
посеред неба
скидали на землю
попіл.
Питання у мозку:
«Де я?»
І відповідь:
«Крематорій».
І ртуть
Розлилась по тілу,
де жовчю гниє
Прощання.
Вони чомусь
не зуміли
вхопити моє
зітхання.
Лежала у царстві
тиші,
у смутку чужих
історій.
Вони не помітили –
я ще жива.
Та вирок мені –
крематорій.

F. U. C. K.
(Fall. Understanding. Coexistence. Killing.)

Я замкнула в холодильнику час.
Як гадаєш ти, він замерзне?
Все чудове, але не для нас.
Не для мене? Ну, хоча б чесно.
Я вбиваю твого кота.
Пам’ятаєш,
він спав у моїй буді?
Синя суміш – така проста.
Хто посеред ночі нас розбудить?
Самотиння брудних поїздів.
Ми оселимось тут серед неба.
Сон гримасу страждань надів…
Зваж усе – чи тобі мене треба?
Я ж біда. І мене нести
на спині ти повинен довіку.
Струмінь слів на губах застиг…
Ах, пробач, – не почула крику.
Не кури. Бачиш, в’януть квіти.
Не жени. Бачиш в’яну я.
Не спіши. Вже погасло світло.
Я давно вже із штампом твоя.
Персональна ручна тварюка
твої руки покірно лизне…
Не оплакуй могилу кота, –
посади в його клітку мене…

ПОРОХ В БАНЦІ

Плакали ангели, дивлячись вниз.
Грім так загрозливо в небі повис.
Вітер в обіймах лагідних стис…
Так шкода, що я –
лише порох у банці.
Розвіяний дощем, розсипаний камінням,
у землю впалий пирію насінням,
пролитий кавою, прогрітий тінню, –
воскресну завтра лише
я рано-вранці.
На мене дмухнуть – я вмить пропаду.
На вітрі розвіють – в повітря ввійду.
Обернуся крахом, обернусь в біду, –
і сміхом я снитимусь
вічно жорстоким.
Вам вільно й дозвільно мене розтоптати,
і змусити болем тягучим страждати,
чи то опустити мен, чи підняти, –
спроможні убити,
забрати мій спокій.
А я лоскотатиму ніздрі вам радо,
шукатиму вперто німої розради,
я виїм вам очі пилюкою зради, –
тоді ж бо відчуєте,
ви – мої бранці.
Куритимусь димом в нічній прохолоді,
розтану я льодом в тяжкій насолоді, –
та шкода, що я –
лише порох у банці…

ТВОЯ ХОЛОДНА МАРІОНЕТКА

Ти любиш порцелянових ляльок?
Напевне, любиш, – бо вони такі холодні,
такі як ти. Ну, майже. З-під думок
все позирає боязко безодня.
Із крижаними мертвими очима,
з заледенілим сміхом на вустах.
Надривно грюкаєш в істериці дверима…
Хіба ж вони не навівають страх?
Ти бійся. І панічно шукай вихід
в пустій кімнаті, де його нема.
Уривками повітря рвучко дихай…
А хочеш в твої сни прийде зима?
Та сльози, вибач, я тобі не витру.
Молися – може, Бог пробачить нас.
Піску побільше сип в свою клепсидру, –
можливо вдасться зупинити час.
І виходу, окрім шукати вихід
в пустій кімнаті, більше вже нема.
Спали на свічці всі запаси кальки,
зірви грайливу маску із лиця.
Розбий у дзеркалі бездушну ляльку
єдиним владним поглядом митця.
Усмішку викинь – вже не пригодиться.
І не жбурляй замріяність думкам.
А погляд вбивчий твій іще насниться
холодним порцеляновим лялькам.

МАМІ

Пробач мені.
Літо минає так не помітно…
А у тебе зморшки на чолі.
Зорі мерехтять різноманітно,
Грають тіні ночі на столі.
Ти не маєш часу помічати,
Розчиняєшся у вирії турбот.
Нікому про все це запитати…
Навкруги колючий лиш осот.
Я кричу, що ти не розумієш…
А чи розумію я тебе?
Ти мабуть про розуміння мрієш…
Якщо зможеш, то пробач мене.
Не задумувалась я таки ні разу:
Найцінніше дала ти − життя…
Пробачаєш ти мені жорстокі фрази,
Сказані нещиро й навмання.
В кожній зморшці, сивій волосинці
Винна безперечно, тільки я.
Хто ж дорогу перетне сльозинці,
Хто змахне рукою віддаля?
Я мабуть, засліплена любов”ю,
Інші очі у моєму сні.
Але тільки ти завжди зі мною…
Мамо дорога, пробач мені…

ФАНТАЗІЇ БУЗКОВОГО ВЕЧОРУ

Мої вечори.
Моє бузкове небо.
Мої сині трави у гаю.
Світ такий старий.
Світ такий безмежний.
Я це бачу чи я тільки сплю?
Іноді дивлюсь я
крізь бузкові шибки,
крізь бузково-ніжний вечора туман.
І мені здається,
що висока вишня
твій стрункий, юнацький, лебединий стан.
Очі твої − ніччю,
Губи − пелюстками
все мені здаються чарівних троянд.
Ти спитай: «Навіщо?»
Відповім думками:
чому завітав ти в мій бузковий сад?
Музика мовчання,
і бузкова тиша
серед синіх трав і вуст твоїх квіток
Перерву чекання,
сумніви залишу
і торкнусь губами ніжних пелюсток.
Я тебе попрошу,
щоб зірвав ти вишню,
щоб угледів квіти мої крізь туман.
А тоді обніму
крізь бузкову тишу
твій стрункий, юнацький, лебединий стан.

ПЕРЕДЧУТТЯ ДИВА

Я ходила якось до нього.
Він зустрів мене на порозі.
Ковзав погляд мій незнайомий
по його кольоровій підлозі.
І картаті живі картини
на стінах його висіли.
Золотиста дитяча скрипка
по колу усе крутилась.
Він пригощав мене чаєм
з чашки у формі неба.
Все, що я зараз втрачаю,
я зберігала для себе.
Миготів перед віями розсип,
килимкових квіток розмай.
Він нарізав торт із сонця,
я пила рожевий чай.
Було мені так спокійно,
із тріскотом його снів.
І очі його замріяні
вели у світ відчуттів.
Я й досі сиджу в чеканні,
як вкриють всі трави роси,
і в слухавці телефонній
він знову мене запросить
в Дім Мрій.