Natalia Zelinskaya

Я – Зелінська Наталія. Студентка Національного університету водного господарства і природокористування. Народилася і виросла в мальовничому містечку Копичинці Гусятинського району. Зараз, у Рівному, навчаюся на третьому курсі. Моя спеціальність − геодезія, картографія та землеустрій. Хоч навчаюся у технічному ВУЗі, але як кажуть мої одногрупники, я інженер з творчою душею.

Писати я люблю, але роблю це швидше для вираження власних емоцій, почуттів і переживань. Як на мене, вправно володіти словом – це наймогутніший і найчарівніший дар. Ще у школі я була кореспондентом шкільної газети, також брала участь у творчих мовно-літературних конкурсах. Після випуску стала учасником літературного збіговиська «Delirium». У 2014 році наш творчий колектив видав збірку поезій «Не мовчімо». Також я була дописувачем газети «Вільне Життя».

Загалом у мене ще багато творчого натхнення і сподіваюся, що в майбутньому, я не перестану писати ні вірші ні, прозу, не зважаючи ні на що.

* * *

Колір твоїх очей

Я розфарбую небо в колір твоїх очей.
Я наповню світ ароматом наших ночей.
І дрібні смарагди розсиплю між трав,
Щоб ті блистіли у сяйві сотень заграв.

Найчарівніші квіти для тебе зберу
І в долоньки тобі їх усі покладу.
Дивися – це білосніжні ромашки,
По їх пелюстках лізуть мурашки.

А оці сині волошки – пахнуть морем,
Чуєш як теплий вітер гуляє полем?
Він шукає квіти, що я тобі вкрав,
Ті що вчора крилатий ще колисав.

Червона троянда обпікає руки.
Вона, як любов спричиняє муки.
Кохана, ти живеш у чорній пітьмі
Твої очі назавжди стали сліпі.

Тобі не бачити кольору неба,
Але хвилюватись, мила, не треба.
Я тебе ніжно за руку візьму
І все тобі про цей світ розкажу.

Я стану для тебе відтінками світла,
І обрисом весняного, дикого вітру.
Буду тобі червоним, жовтим, зеленим,
Стану я морем для тебе шаленим.

Хочеш розкажу, як посміхається сонце,
Коли вранці зазирає в твоє віконце.
Ти ж колись стала для мене всім світом.
Дозволь тепер бути в душі твоїй літом.

Дозволь непроглядну твою пітьму
Я сонцем яскравим своїм затулю.
І тобі опишу словами цей світ
Щоб побачила ти жасминовий цвіт.

Кудлаті хмари

Прокинься. Постав чашку біля краю віконця.
Посміхнися. Випий чаю з ранкового сонця.
Вийди на поле. Ти бачив колись таке?
Здається це диво казкове чудне.

Що це накрило всі трави шовкові?
Може це все духи добрі, казкові?
Ні. Це опустилися з неба синього хмари,
Щоб полям уночі не снились кошмари.

Вони разом із ними тихенько спали.
Щоб трави спокійно собі подрімали.

– Чого ж хмари так люблять це поле?
– А ти? Тебе не притягує це місце чудове?

Щодня хмари милуються ним з висоти.
Та не можуть вони на землю втекти
Гаряче сонце не пускає їх униз.
Байдуже йому на кудлатих каприз.

Воно ж егоїстичне і дуже ревниве.
Сонце саме кохає те поле красиве.
Промінням цілує пелюстки квіткові.
Обіймає гаряче трави шовкові.

Та від поцілунків спекотних стає нестерпно,
Але сонце рум’яне не знає про те, напевно.
Розпечені квіти дарують свої аромати,
Які намагається сизий вітер впіймати.

Ті пахощі він із запахом лісу змішає.
І на сонячних проміннях майстерно зіграє.
Ніжний аромат проникає до твоєї хатини.
Кімната, наче убралась в намисто з калини.

Біля вікон розлігся зеленоокий полин.
Під стелею відчувається запах ялин.
Нажаль, від сонця обіймів квіти вмирають
Ті ж до смерті, бідолахи, його кохають.

А вночі, коли тихо припливе місяць білий
Хмари обернуться на туман ніжно-сірий.
І стомлені трави собою накриють.
Прохолодою в’ялі пелюстки омиють.

Заспокоїться красиве, розпечене поле.
Стане схожим на тихе молочне море.
Під його хвилями заснуть маки й ромашки,
Накриються листям, задрімають мурашки.

Високі дерева гіллям будуть ловити зорі,
Які захочуть втонути в молочному морі,
Та все ж одну чи дві вони проґавлять,
Бо зір яскравих ті квіти теж цікавлять.

Зорі впадуть, розсипляться самоцвітами
І самі вони стануть барвистими квітами.
Хмари заснуть. Забудуть про обережність
І до високого неба свою приналежність.

Вранці гаряче сонце своє поле не побачить.
Хмарам зраду таку воно не пробачить.
І гострим пекучим промінням розіб’є туман.
Хмарам, що заховали трави, спричинить ран.

Вони розпадуться на сотні дрібних краплинок,
На безліч маленьких прохолодних росинок.
А потім сонце їх позбирає в теплі долоні
І знову хмари на небі будуть як у полоні

Ось так щоночі кудлаті стають туманами,
А зранку сонце їх нагороджує ранами.
І все через те що всі вони поле кохають
І доторкнутись до нього бажають.

Герої не вмирають

Вони кричали: «Герої не вмирають!»
Їх душі між хмарами кружляють.
Ішов народ. Звучало: «Слава Україні!»
Герой лежав в новенькій домовині.

Майоріла синьо-жовта стрічка,
Горіла його прощальна свічка.
Ішли в колоні молоді, старі і діти.
Несли в руках живі, пахучі квіти.

І десь в кінці колони ще напівжива
Йшла молода, заплакана вдова.
Змарніло біле личко. Чорна хустка.
Вона немов ота опалая пелюстка.

Повільно в’яне, сохне просто на очах
Мотузкою прив’язано у неї на плечах
Найважчий хрест – Господа дарунок.
Найгірші сльози й смерті поцілунок.

Ішли й кричали: «Герої не вмирають!».
В новинах знов про нього нагадають.
Її Ненароджене дитя − вже сирота.
Твого тата забрала проклята війна.

І жінка не витримає. Ринуть сльози.
З уст її палких злетять страшні погрози
Кинеться ламати меблі, бити посуд.
Їй байдуже, що скажуть люди, на їх осуд.

Вона вдова. Біля неї вже коханого нема
Хай проклятою буде путінська «страна».
Хай він відчує біль усіх дружин, дітей.
Хай смерть гулятиме серед його гостей.

Знесилена вона упаде на підлогу.
Засне, тихенько помолившись Богу.
Насниться їй коханий і її малий синок.
Він з татусем гратиметься між зірок.

І обоє скажуть ніжно: « Мамо, ти не плач,
Ненько, я прошу, татка ти пробач».
І той герой поцілує сина і дружину
Скаже, кохані любіть свою ви Батьківщину.

І він піде, кудись за теплим сонцем.
Проснулась жінка, сніг падав за віконцем.
У телевізорі лунало «Герої не вмирають!»
Вони просто за сонцем поспішають.

Німі примари

За горизонтом розквітає століття двадцять перше
Спогади про людяність собі спокійно стерши.
У натовпі гуляє тільки старий холодний вітер.
У нього радості, напевне лиш мізерний літер .

Спокусливо виблискують крамниць вітрини,
Щоб заманити душу невинної дитини.
І без сумніву план цей дуже навіть вдалий.
У магазин такий зайде малюк зухвалий .

Та й за гроші, що заробили мама з татом
Автомобілів тих займаючись прокатом.
Купить собі солодкий і темний шоколад.
Він піде. Шаленітиме надворі листопад.

Осінь з останніх сил гукатиме глухих людей,
Зазиратиме до їх сліпих, пустих очей.
Забиратиме у хлопця обгортку з шоколадки,
На якій про справжній шоколад немає і згадки.

Тепер у шоколадці шоколаду того нема.
Там, порошок й ще якась ота написана дурня.
Зараз навіть у віршах нема самих віршів ,
А у тих довгих днях немає власне й днів.

Раптом зникло все. Нема тепер уже нічого –
Ні поета, ні дитини, ні казкаря старого .
Просто все стало німою примарою Помпей .
Можливо у людях навіть уже нема людей?

Муза поета

І

Вона виходила із дому о шостій тридцять п’ять,
Коли навколо ще усі так тихо мирно собі сплять.
Повільно, сумно, наче йшла до гільйотини
Ступала. Вічністю тягнулися хвилини

Нажаль, я знав її не так вже і давно.
Дивився за нею крізь замкнене вікно.
Щасливі очі, але насуплене чоло.
У цій дівчині неначе дві душі жило.

Одна рвалась до тих небес, зірок і хмар
Інша у полон до буденності примар.
Вона сторонилася усіх сусідів
І щосуботи несла букетик квітів.

Ось раз в одну з таких собі субот
Попутав листоношу якийсь чорт
І лист для неї потрапив в мої жмені
я іду до неї, сховавши лист в кишені.

Дзвінок. Поріг. Відчинились двері
У квартирі запах кави та вечері
Вона без зачіски, макіяжу і в халаті
А на мені сорочка і штани картаті.

ІІ

Я запинаюсь наче восьмикласник
– Ось вам листа віддати намагаюсь
Як телепень до неї посміхаюсь.
– Спасибі, ви здається мій сусід.
Вона говорить мені тихо вслід.
– Прошу Зайдіть будь ласка на вечерю.
Ви ж не заходили іще в мою оселю.

У квартирі в неї затишно і тихо
Тут забувається все на світі лихо.
На кухні смачний пиріг і гаряча кава
Видно, що господиня вона дуже жвава.

Ми мовчимо і я дивлюсь на неї
Вона немов дорога картина у музеї
– Сьогодні уже рівно п’ятий рік настав-
Голос її ніжний розмову цю почав-

– Як я сама у цій квартирі, наче сирота
Вже п’ятий рік як я одна. Навколо пустота.
– Та як ви можете отак казати. Я спитав
І свою руку несміло на плече її поклав.

На підвіконні стояли білосніжні квіти
Їхні пелюстки уже почали були старіти
Я спитав від кого квіти. Це подарунок
– Ні квіти це йому мій прощальний поцілунок

Знаєте він був із тих. Кому сонце радіє
Вона, що історію свою сказать зуміє?
– Він був поет з душею наче в неба
Йому буденність ця була не треба.

Він так натхненно вірші свої писав
Немов віршами на мить і сам ставав.
Я пам’ятаю його погляд голос і слова
Неначе тут в квартирі ще його душа жива

На роботі він працював завзято
Не говорив про свій талант пихато.
Але як ішов з роботи, то мінявся до кісток
У голові лунав цілий рій дивних думок

Він зустрічав мене і ми удвох гуляли
Для нас птахи між деревами співали.
Увечері разом дивилися на зорі
Ми були від кохання певно дуже хворі.

Він казав, що зорі напевно заздрять нам
Вони сумні й безутішні в небі там.
Знаєш, він казав що хотів би стати зорею,
Щоб світити над всією цією землею.

Щосуботи він купляв букет білих квітів
І пробуджував мене поцілунком від снів
Він дарував мені тії квіти і вірші
Такі ранки були для мене найліпші.

ІІІ

– Що ж сталося з ним. Де поет тепер?
– Його немає. Він, нажаль, помер.
Просто нещасний випадок на роботі
Від того дня я ходжу в скорботі.

Знаєш, що відбувається, коли помирає поет?
Це наче обривається недописаний сонет.
Він помирає, а залишається жити муза
І вона бродить по світі наче та медуза.

Вона тиняється доти, доки туманом не стане
І холодною росою на білі квіти не впаде.
Хоча, знаєш він був поетом тільки для мене
Йому людського визнання було не треба.

Я наче й змирилась вже жити без нього.
Звикла якось потрохи до цього всього.
Живу, гуляю, ходжу на роботу,
Але як тільки прокинусь в суботу,

То іду у крамницю. Квіти білосніжні купую
Сиджу, його вірші читаю. Ось так я сумую.
Я знаю, він став тою ясною зорею. Як хотів.
дивлюся у небо, і сльози котяться замість слів.

У мене до вас буде прохання приходьте
Часом до мене в гості, прошу вас, заходьте.
Мені треба нарешті навчитися жити
Може я зможу знову когось полюбити.

І я ходив до неї, як тільки була нагода
Для мене бачити її – це була насолода.
Йшов час. І згодом ми закохались.
А потім ми у церкві разом побрались.

Отак діти я зустрів вашу маму
А тепер ідіть, вдягайте свою піжаму
Вже дуже пізно, лягайте ви спати
Бо мати буде на мене кричати.

Яскраві сни

Скажи, чи тобі снилися колись зірки,
Оті жовті маленькі у небі дірки.
Я ж бачу їх у своєму кожному сні
Вони живі, чомусь здається мені.

Скажи, чи тобі колись снилися хмари,
В них вітер ховає свої могутні чари.
Вони бувають чорні, сірі й перлові,
Можуть бути пернаті або фруктові.

Скажи, тобі небеса колись снились,
До яких ще наші предки молились.
Бачив, як змінює воно свої кольори?
Наче пекло і рай шаленіють від гри,

Правила якої давно вже створили,
Живі й неживі їх ретельно завчили.
І не порушують ті од віку віків,
Бо за ними крутиться коло світів.

Скажи, тобі колись снився одвічний вогонь,
Що теплом зігріває шкіру твоїх долонь.
Його дим повільно піднімається вгору,
Й ховається у темну небесну комору.

Ще у снах я бачу моря й океани,
Поля, зелені ліси й сиві тумани.
А також щасливих, безтурботних людей
І звичайно маленьких, смішненьких дітей.

Я мрію і про своє карооке маля,
Яке буде сміятись, мов те янголя.
Я б взяла його за ручку і ми б гуляли
І квіти на високих деревах шукали.

Ось такі у мене яскраві вечірні сни,
Вони зігрівають мене серед зими.
Що ж сниться тобі, в обіймах ночі-чаклунки
Тобі які малює вона візерунки?

Він дивився в її очі і мовчав,
Що відповісти чомусь тоді не знав,
Бо снилася йому завжди тільки вона
У снах його сміялася лиш ти одна.

Й він сказав, що снів зовсім не бачить,
Це щось недобре, напевно, значить.
Або ж у нього сон надто вже міцний
Морфей для нього голос має німий.

Їй щоночі снилися зорі і небеса.
І синя волошка, що запах поля несла.
А він бачив тільки її у своєму сні,
І мріяв про їхні теплі обійми міцні.