Сергій Мартинюк, відомий український письменник, представляє своє нове літературно-історичне видання «Пишаюсь, що я — Українець, або Лелеки рідним гніздам не зраджують». У автора оригінальний хід думок, особливе, мабуть, тільки йому притаманне, мислення з поєднанням фактів далекого і недавнього минулого із сьогоденням, простий і зрозумілий виклад. Читаєш книгу – і дивуєшся простоті й глибині думок, вмінню заглянути у майбутнє. Вражає могутня віра в велике майбутнє України. Він – письменник із власним літературним обличчям, письменник, чиї книги хочеться читати. Але Сергій Мартинюк не може (і не хоче) бути просто письменником. У нього постійний симбіоз літератора з істориком, літератора з публіцистом, літератора з лінгвістом. Саме тому кожну главу він закінчує історичними, політичними чи лінгвістичними розвідками – називаючи їх постскриптумами і заключними штрихами до глави. І це додає щирого й особливого шарму книзі. Книга захоплює. Читаєш і починаєш в думках сперечатись з автором. Мимоволі думаєш «що за нісенітниця?», а через сторінку погоджуєшся (а має ж рацію цей Мартинюк) і читаєш далі. Через декілька сторінок те ж саме – сперечаєшся в душі і обурюєшся, навіть проклинаєш його і обзиваєш поганим письменником та… знову погоджуєшся і продовжуєш із захопленням перегортати сторінки.
Книга вчить, як із малоросів переродитися в Українців. Знаєте, чому? Бо малоросів і хохлів дурити легко, але з українцями, які знають свій родовід – це неможливо. Взагалі книги Сергія Мартинюка несуть новий літературний напрям, літератури, яка вчить перемагати. Як говорить сам автор книги: «Вважаю своїм пріоритетом започаткувати нове мислення нової Української еліти, надихнути на відродження рідного «я». Хочу надихнути на головне – ми маємо створити нову націю із попелу старої – націю з розумом Переможців».