Григорій Савич Сковорода – український мандрівний філософ-просвітитель, письменник-гуманіст, педагог, поет, співак і музикант. Свою філософську творчість присвятив утвердженню ідей свободи, справедливості, соціальної рівності, духовної і моральної краси людини.
Григорій Сковорода народився в селі Чорнухи, Лубенського полку на Полтавщині 3 грудня 1722 року в родині спадкових козаків.
Початкову освіту отримав у сільській школі. Він мав виняткові здібності до навчання. Вже в 16 років вступив до Києво-Могилянської академії – першого вищого навчального закладу в Україні. Вивчав латинську, грецьку, церковно-слов’янську, польську, німецьку та інші мови.
Маючи величезні знання з багатьох дисциплін, він отримав посаду вчителя семінарії у м. Переяслав. Але звідти його вигнали. Причиною цього стало занадто прогресивне, на думку керівництва, викладання. Після цього Сковорода ще вчителював приватно, одночасно писав вірші, байки, займався перекладами. Працюючи педагогом у харківському колегіумі, мав власну систему оцінювання. Замість балів він писав справжні вироки: «вельми туп», «справжнє безглуздя», «досить гострий» тощо.
Мешкаючи в Харкові, Сковорада знаходить вірного приятеля та однодумця, товаришувати з яким буде до смерті. Таким другом для нього став Михайло Ковалинський. Останній був послідовником Григорія Савича, а ще написав біографію друга за назвою «Житіє Сковороди».
Сковорода надавав перевагу особистій духовній свободі. Філософські трактати присвячував переважно етиці. Сенс людського буття вбачав у подвигу самопізнання. Відстоював права особистості в кожній людині, що на ті часи означало сильну демократичну тенденцію.
З великим задоволенням Григорій ходив на Службу Божу і співав у церковному хорі. Його здібності до музики і приємний голос сприяли тому, що його взяли до Придворної співацької капели в Петербурзі де він дістав звання «придворного уставщика». Це звання зазвичай давалося кращим півчим капели і означало заспівувача з гострим музичним слухом. У придворному хорі «уставщик» був з булавою і носив особливе вбрання.
Сковорода, як музикант розгорнув свою діяльність у трьох напрямках: як композитор, як співак і як виконавиць на різних музичних інструментах. Він грав на сопілці, флейті, гуслах, лірі, бандурі. У більшості спогадів про Г. Сковороду повідомляється, що він не тільки складав, а й виконував свої пісні акомпануючи собі на якомусь інструменті.
Письменник та історик І. Срезневський писав, що більшість пісень, які співають кобзарі, є твори Григорія Сковороди. Народ називав їх псалмами.
Музика, пісня стали для філософа одним з важливих засобів висловлення і поширення своїх філософських ідей.
Слава про Сковороду йшла так далеко, що про нього довідалась цариця Катерина II, і забажала його побачити. Через свого поручника Потьомкіна вона послала Сковороді запрошення переселитись з України в Петербург. Посланець цариці застав Сковороду на краю дороги, де він відпочивав і грав на флейті, а недалеко нього паслась вівця того господаря, в якого філософ затримався. Посланець передав йому запрошення цариці, але Сковорода, просто й спокійно дивлячись в очі посланцеві, заявив: «Скажіть цариці, що я не покину України — мені дудка й вівця дорожчі царського вінця».
Слава про таку надзвичайну людину швидко розлетілася, тож мислителю були скрізь раді.
Кількарічне подорожування по країнах і містах Західної Європи, де він ближче познайомився з філософією французьких просвітителів було дальшим етапом у формуванні світогляду Г. Сковороди; його розум велика освіченість і талант здобули визнання багатьох західноєвропейських вчених. Йому була запропонована кафедра в одному із західноєвропейських університетів, але він відмовився.
Про стиль його життя перший його біограф пише: «Уставав дуже рано, їв раз на день, без м’яса і риби, був завжди веселий, сильний, рухливий, з усього задоволений, до всіх добрий, усім готовий послужити. Поважав і любив добрих людей без різниці їх стану, навідувався до хворих, розважав сумних, ділився останнім з тим, хто нічого не мав». («Житіє Сковороди»).
Переслідуваний світськими та духовними владами, з 1770-х років вів життя мандрівного філософа.
І ця мандрівка тривала до самої смерті, майже тридцять років. Була вона повна пригод, оповита переказами й легендами. У ній ніколи не розлучався філософ із Біблією, сопілкою або флейтою і своїми писаннями. Слава про нього йшла всюди, і кожний, чи то пан, чи селянин хотів його побачити й почути.
Помер Григорій Сковорода 9 листопада 1794 року.
Величний, гордий мандрівник, філософ, письменник, музикант Г. С. Сковорода зробив значний вклад в українську культуру і залишиться в пам’яті нації надовго. Також не забудеться його любов до свободи, викарбувана на могилі: «Світ ловив мене, та не спіймав…»