Катерина Білокур
Природа стала для неї вчителем, а квіти – головними мотивами полотен. “Квіти, як і люди – живі, у них є душа!”, – говорила видатна українська художниця Катерина Білокур. Вони, немов на одному диханні, лягали на полотно яскравим вибухом. Розмістити колекцією її картин мріяли в Радянському Кремлі, а сьогодні, щоб побачити її полотна, в Україну приїжджають люди з усього світу. Мистецтвознавці ставлять Катерину Білокур в один ряд із видатними художниками-примітивістами: Анрі Руссо, Іваном і Йосипом Генералічами, Марією Приймаченко, Ніко Піросманішвілі… Її полотна експонуються на міжнародних виставках, репродукції розходяться тисячними тиражами.
Народилася мисткиня в селі Богданівка Яготинського району Київської області, де звивисті вулички до сьогодні зберігають пам’ять про Катерину Білокур. А в невеликому будинку, де все життя прожила художниця ,– музей.
Самотужки навчилася читати, малювала з ранніх літ, проте батьки забороняли цим займатись, вважаючи, що призначення дівчини вийти заміж. У 1922 намагалась поступити до Миргородського технікуму художньої кераміки, проте не прийняли через відсутність документа про шкільну освіту, у 1928 з цієї ж причини відмовили у вступу до Київського театрального технікуму. Побоюючись, що через сімейні клопоти не зможе малювати, відмовляла сватам, а у 34 роки через докори батьків вирішила втопитись – на щастя вчасно зупинила мати, проте крижана вода до кінця життя далась взнаки болями в ногах. Визнання прийшло, коли мала уже за сорок. У 1940, почувши по радіо пісню у виконанні Оксани Петрусенко, написала їй листа, до якого вклала малюнок калини на шматочку полотна. Завдяки співачці цього ж року у Полтаві була організована перша персональна виставка Катерини Білокур. У 1944 Державний музей українського народного декоративного мистецтва закупив значну кількість її робіт, у 1949 році стає членом Спілки художників України, 1951 – заслужений діяч мистецтв України, 1956 – народний художник України. Практично всі твори 1920-1930-х років загинули під час Другої світової війни. У 1954 три картини в радянській експозиції на Міжнародній виставці у Парижі побачив Пабло Пікассо й захоплено вигукнув: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!»
Краса природи, нескінченна кількість відтінків на пелюстках квітів, гра світла і тіні у прохолоді левад – усе це невідступно «ходило за мною», – і примушувало малювати писала Катерина Білокур.
Автор натюрмортів, пейзажів, портретів, а від 1950-х ще й графічних та акварельних робіт. Щоб малювати картини, які, як вона сама казала, народжувалися у неї «в голові», Катерина Білокур використовувала усе, що було під рукою. Мисткиня навчилася робити пензлі, які виготовляла з шерсті котів, тхорів, корів, бляхи консервних банок та вишневих гілочок. Часом пензлі мали по кілька волосин, наче голка, проте лише такими могла тонко вимальовувати кожну деталь; над окремими творами працювала по декілька років. вибираючи волосинки із котячого хвоста, а фарби – із усіх барвників, які давала природа.
Спочатку користувалась саморобними фарбами з калини, бузини, цибулі, згодом ґрунтованим полотном та олійними фарбами. Володіла винятковим чуттям кольору та форми, за натурою могла мандрувати десятки кілометрів, щоби в лісі чи на лузі побачити потрібну квітку.
Померла у Яготинській районній лікарні після операції на шлунку 1961. Похована у с. Богданівка. У червні 1989 постановою РМ УРСР засновано премію імені К. Білокур.