Костенко Ліна
Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 р. у м. Ржищеві на Київщині в родині вчителів. У1936 році родина переїхала до Києва, де Ліна закінчила школу на Куренівці і ще школяркою почала відвідувати літературну студію при журналі “Дніпро”, який редагував Андрій Малишко. Ці скупі дані біографічної довідки стануть хвилюючими поетичними мотивами, коли авторка згодом розповість у віршах про біженські дороги воєнних років і про “балетну школу” замінюваного поля, по якому доводилося ходити, і про перший — написаний в окопі — вірш.
Після закінчення середньої школи майбутня поетеса навчалася в Київському педагогічному інституті, потім – у Московському літературному інституті імені О. М. Горького, який закінчила в 1956 році.
Одразу після завершення навчання Ліна Костенко видала свою дебютну збірку поезій «Проміння землі».
Друга збірка «Вітрила» вийшла в 1958 році, за нею – збірка «Мандрівки серця» (1961 р.). Поетесі одразу вдалося завоювати любов та повагу українців, але не всім була до вподоби її творча діяльність.
«Зоряний інтеграл» 1962 року заборонила до друку цензура, і відтоді ім’я Ліни Костенко зникло на 15 років. Увесь цей час поетеса писала «в шухляду» та стала однією з ключових фігур покоління українських шістдесятників.
За час вимушеного мовчання поетеса не сиділа склавши руки, створила свої найкращі твори: «Берестечко», «Маруся Чурай» та поезії, що згодом увійшли до збірок «Над берегами вічної ріки» та «Неповторність».
Повернутися до читачів Костенко змогла лише 1977 року: тоді опублікували збірку її віршів «Над берегами вічної ріки», а 1979-го — історичний роман у віршах «Маруся Чурай», який чекав свого виходу 6 років. За нього поетеса отримала Державну премію імені Тараса Шевченка.
Прикметною рисою творчості поетеси є інтелектуалізм — рух, поезія, злети думки, яка осягає великі історичні простори, напружено шукаючи ключів до таємниць буття людини, нації, людства… Пошук цей нерідко пов’язаний з “інтенсивним переживанням культури”, а не лише з безпосереднім спогляданням плину життя. Спілкування з великим культурним досвідом людства та його творцями, осмислення парадоксів історії, у школі якої сучасна людина далеко не завжди виглядає розумним учнем, загострюють відчуття дисгармонійності й невлаштованості світу наприкінці XX ст., яке в поезії Ліни Костенко постає як вельми драматичний акт у житті людської цивілізації. З подібних відчуттів та висновків виникають апокаліпсичні мотиви в її поезії. Але кінцева зупинка в цьому прямуванні до нелегких істин нашого драматичного часу — все ж не відчай та безнадія, а гостре жадання краси (досконалості), затишку, людяності, бажання пропекти байдужу свідомість, достукатися до розуму, пробудити людську гідність…
Ліна Костенко — одна з тих, хто не втратив людської гідності в часи випробувань, і її шістнадцятирічне мовчання не виглядало як слабкість чи компроміс з владою, бо свою позицію поетеса завжди виражала прямо і відкрито: її принциповість і прямота настільки лякали й дратували представників влади, що вони з величезним задоволенням у будь-який спосіб примусили б її мовчати. Але Ліна Костенко користувалась такою великою популярністю і любов’ю читачів, що чиновники просто боялись її чіпати.
Поезія Ліни Костенко художньо осмислює загальнолюдські вартості, примушує задуматись над тим, що залишає по собі людина. Думки про справжні цінності, про сенс у житті, духовність і бездуховність порушено у вірші “Вже почалось, мабуть, майбутнє”. Тут читаємо: “Шукайте посмішку Джоконди, вона ніколи не мине”. Розуміючи швидкоплинність матеріальних цінностей, завжди треба пам’ятати про духовні: красу, мистецтво, любов до людей, любов і вірність батьківщині.
Книжки Ліни Василівни Костенко повертають нам віру в слово. І зайве нагадувати, що позиція поета учила і учить бути вірним своєму таланту і покликанню за будь-яких обставин. Бо, як пише вона в одному з віршів, – “Ще не було епохи для поетів…”