Надія Лестюк

Надія Григорівна Лестюк народилася 17 грудня 1967 року у селі Жизномир Чортківського району Тернопільської області.
У 1985 році після закінчення Жизномирської середньої школи вступила на бібліотечний відділ Теребовлянського культурно-освітнього училища, яке закінчила з відзнакою у 1987 році. Потім було заочне навчання у Рівненському інституті культури.
Професійна діяльність від 1987 року пов’язана з Бучацькою центральною районною бібліотекою (після утворення ТГ в 2020 р. – міська публічна бібліотека), де працювала бібліотекарем, бібліографом, а згодом завідувачкою методичного відділу.
Захоплюється літературою, музикою, театром, кіно та мистецтвом загалом. Реалізує себе у поезії, живописі, стрінг-арт та інших видах творчості.
Перші поетичні спроби були ще у дитячому віці, потім – такі ж окремі моменти віршованої творчості – в юності. І лиш декілька років тому з’явилося це невідпірне бажання все частіше і частіше виплюскувати свої думки, емоції, почуття і відчуття у віршовані рядки. У 2024 році вірші поетеси увійшли до Альманаху літературних творів бібліотечних працівників Тернопілля “БібліоЛіт”
***
Люблю я дихати з тобою
одним життям одним повітрям волі
і однією піснею звучати
чи на гору – й од захвату кричати
а чи разом з надривом – стогін болю
читати Стуса – теж разом з тобою
і теревенити на різні-різні теми
а чи невлад наспівувать «Богемну…»
разом мовчати про велике й світле
разом обличчя – під весняний вітер
впиватися солодким соком груші
по черзі наслуха́ти море з мушлі
і запускати сонечко з руки
і ніч удвох – на березі ріки
відчути раптом мить тремкого щему
коли палючий погляд – не даремно
разом ловити зорі у долоні
вплітати свою ніжність у безсоння
а вранці – кава з глиняних горняток
і теплота обіймів – наче свято
щоб два світи – в один і гармонійно
щоб зорепад приємностей – стихійно
разом – пізнати твою-мою душу
і відчувати «хочу» а не «мушу»
розпізнавати втаєні думки
і планувати разом – на віки́
хай днів мозаїка складеться непроста
хай кожна мить – як такт серцебиття
я хочу за́вжди дихати з тобою
одним життям одним повітрям долі
***
Ти так втомився…
Бо з перших днів у цьому смерчі,
де шал вогню, металу й смерті.
Вже й руки видають цю втому,
хоч скотчем їх до автомата…
На «мушці» ж – знову ці примати.
І де й береться знову сила укотре
тиснути гашетку,
аж пальці в кров, й німіють плечі,
і ноги терпнуть, і сльозяться очі –
«напряг» із ночі і до ночі.
Так кожен день –
усе по колу – ракети «гради»,
стогін, кулі, мати…
І думка-мить – «поїсти б трохи і поспати»,
бо відчуття, що на межі…
В хвилинах сну долаєш втому.
І дуже хочеться додому,
у те життя, що було «до»…
Але не час, бо тут – забро́ди,
котрі лиш вміють нищити світи,
бо їм, рабам, од заздрості розпука,
й за це хотіли б нас усіх – на муки…
Тому – тримайся! Я – з тобою,
ми – з тобою,
мій – втомлений,
але наш – сильний – Ти!