Никифор Дровняк. Художник із Божої ласки.
Художник-примітивіст Никифор (Епіфаній) Дровняк народився 21 травня 1895 року в курортному містечку Криниця (Лемківщина).
Його називали “божевільним”, а увесь світ, навіть без прізвища, знає його як Никифор, але із визначенням “геніальний”.
Він – одна з найзагадковіших й не до кінця розгаданих мистецьких постатей XX століття.
Феномен Никифора Дровняка не має аналогів у світовому мистецтві. У таких випадках люди кажуть, що натхнення в нього з Неба. Тобто Никифор мав талант від Бога, Божий дар, художник із Божої ласки.
Він не вписується у жодні рамки – і як людина в житті, і як художник у мистецтві. Скільки б його не порівнювали з представниками “наївного мистецтва”, “примітивізму” Никифор є Никифор!
Він був художником-самоуком, який залишив по собі більше 40 тисяч картин. Чи є в світі інший художник, який мав у доробку таку кількість мистецьких творів?… Але, при тому, що його зображення охоплюють ледь не всі сфери людського життя, він писав не все, що потрапляло в око, а лише те, що западало в душу.
Коли правда влаштовує не всіх, з’являються легенди. Багато легенд, а також і правди є про художника із Божої ласки Никифора Дровняка.
Достеменно відомо, що він був – жебраком. Так, так… жебраком. Якщо заглянути в його паспорт, прочитаємо – жебрак. Усі 73 роки свого життя він був жебраком, навіть тоді, коли його картини експонували в Парижі. Никифор – чи не перший, незвичайний жебрак – жебрак-художник. Його картинками, які він довгі роки дарував перехожим задарма або продавав за кілька злотих, розпалювали печі, а він втішався: “Не біда, у такий спосіб я спілкуюся із Всевишнім… Не в грошах справа…”. Така людина безпорадна в побуті, але має колосальне зосередження на чомусь, якесь містичне бачення. Справді Боже створіння. Шукаючи по смітниках їжу, за безцінь, продаючи на вулицях свої картини, він на старості літ стає заможною людиною. За його картинами полюють колекціонери, готові заплатити будь-яку суму… А він… продовжує спати на підлозі. 
Він ніколи не зраджував своєму мистецькому покликанню, чим прославив лемків – складову частину українського етносу – на весь світ. Картинами художника-самоука захоплювався Пабло Пікассо. Його картини мають розголос в усьому світі. Ще із правди про художника. Він був – малописьменним, ніде й нічому не вчився, ніде й ніколи не працював, ніколи не бував в Україні, а проживав на Лемківщині, території Польщі, заселеної лемками, майже все життя прожив під чужими іменами.
Якось, у 1962 році художнику потрібна була закордонна віза. Поляки вирішили скористатися моментом й переписати національність художника, а заодно додали прізвище Криницький. Мав він принаймні 17 імен, під якими фігурував у мистецтвознавчих книжках цілого світу. Наприклад: “Никифор з Криниці”, “Никифор Криницький”, “Ян Криницький”, “Матейко з Криниці”, “Майстер з Криниці”, “Лемко Никифор”.
Так би й увійшов в історію дивакуватий митець як поляк, якби лемки не розкопали в церковній книзі справжнє ім’я митця – Епіфаній Дровняк. До речі, під кінець життя вічний жебрак назбирав 300 тисяч злотих. Він майже до кінця життя не мав власної адреси місцеперебування. Але саме головне – усе життя, до останнього подиху – малював, малював, малював – і пропонував це людям. Лемківський художник переважно зображав персони святих, краєвиди із пташиного лету або ж цілі міста із величними хмарочосами. Це дивує, якщо взяти до уваги те, що Никифор Дровняк ніколи не бував у мегаполісах, не літав аеропланами.
Він часто робив написи на творах. Вони мали граматичні помилки, але були дуже цікавими. І ще, з правди про митця, що б не трапилось у житті Никифора, йому завжди на допомогу приходили люди. Вони, то рятували його від голодної смерті, то – від переслідувань польської влади, то – від самотності, то – від хвороб, які обступили його наприкінці життя. Людьми-рятівниками були польські мистецтвознавці, українські художники, та й самі земляки-лемки, які вважали своїм обов’язком оберігати Никифора Дровняка від усіляких бід та негараздів. Він просто був “інакшим”, не таким як усі…
Перший пензель художник Никифор Дровняк виготовив сам – зі щітки для гоління, коли працював прибиральником у перукарні. Полотен чи дорогих олійних фарб не любив. Малював шкільною акварелькою на аркушах паперу, шматках картону чи обкладинках зошитів. Замість того, щоб змочувати пензель у воді, слинив його язиком. Поруч неодмінно стояла табличка – “Просив би шановне панство про допомогу й підтримку для бідного каліки, хто чим може!”. Хтось кидав декілька монет, віддячував картиною. Їх, щоправда, зазвичай викидали або використовували для розпалення дров.
Так би могло тривати вічно, але доля підготувала сюрприз. Якось перед ним зупинився відомий польський художник, який розгледів у дитячих малюнках українця – шедеври наївного живопису. Уже за деякий час роботи невідомого лемка, що навіть не знав свого прізвища, опиняються в галереї Парижа.
Його ім’я все частіше можна побачити в пресі, почути в розмовах на богемних виставках. А от удома він і далі просто дивакуватий жебрак.
Після Другої світової війни його звинуватили у співпраці з Українською Повстанською Армією. Начебто Епіфаній намалював повстанцям карту свого містечка. А в 1947 році, як і тисячі етнічних українців художник став жертвою операції “Вісла”. Його вивезли якомога далі від українського кордону. Куди саме, він так ніколи й не сказав, але на картинах з’явилось море. Він подолав понад 700 кілометрів і таки повернувся до свого рідного містечка Криниця. При тому… пішки. І так тричі. Опісля не чіпали. Тим паче, що слава про геніального українця дійшла нарешті й до польської влади.
Мешканці ніяк не могли повірити, що до їхнього дивака приїжджають галеристи і благають продати хоч декілька картин. Забирають з-під пензля ще мокрі аркуші. Роботи Епіфанія об’їхали мало не всі європейські столиці.
У своїх творчих пошуках художник керувався християнською філософією. Біблійна тема – одна з провідних у його малярстві (зокрема, серія “Молитовник”). На його роботах – багато архітектури, дуже любив малювати храми, але оригінально. Наприклад, є храм, який прив’язаний мотузкою до неба. Він писав життя не у формі самого життя, а як відчував.
Багатою є його спадщина світської теми. Він розгорнув перед глядачами сотні картин, які розповідають про життя українських лемків та їхньої батьківщини – Лемківщини.
Картини Епіфанія-Никифора Дровняка порівнюють із найкращими зразками українського примітивізму XVI-XIX ст. – безіменними авторами “Козака Мамая”, ікон і побутових портретів, малюнків на склі та дереворізів. Його прізвище стоїть поряд з іменами українських художників “наївного” мистецтва: Катерини Білокур та Марії Приймаченко, грузинського “примітивіста” художника-самоучки Ніко Піросмані, французького живописця-примітивіста Анрі Руссо.
Твори Никифора Дровняка, написані під відчутним впливом українського народного мистецтва, вирізняються декоративною виразністю малюнка, тонким відчуттям колориту, контрастністю кольорів, ритмічністю.
Він не був одружений, не мав романів із жінками (які жінки в його статусі?) та він малював вишукану еротику, “проектував” квітучі міські квартали, перетворюючи похмурі сірі будівлі на розкішні букети з рослин та квітів.
Наприкінці життя Никифор занедужав на туберкульоз. Взагалі, він хворів давно. Голод, злидні, поневіряння не минули безслідно. Люди, які опікувались ним у той час, згадували, що від лікарів він тікав, а пігулки викидав. Помер художник самотнім, так і не придбавши власного дому.
Його останньою картиною, підписаною художником із Божої ласки Епіфанієм Никифором Дровняком – “Найсвятіший Никифор”. Хто знає, може це ще одне з імен… тільки тепер дане самим митцем…