Олег Блохін
У родині Блохіних ніколи не говорили: «не бігай, не стрибай, сиди тихо»; навпаки – заохочували до руху обох синів, старшого Миколу і молодшого Олега, який народився 5 листопада 1952 року. Це не дивно, адже їх мама Катерина Захарівна була багатократною чемпіонкою УРСР зі спринту, 68 разів вносила поправки в рекорди України, а батько Володимир Іванович, хоч і не досяг висот, але теж був прекрасним легкоатлетом і серйозно захоплювався футболом.
5 вересня 1962 року Олег Блохін, склавши вступний іспит (технічні прийоми і гру в міні-футбол), заповнив облікову картку і став офіційним членом товариства «Динамо». Тренерував майбутню зірку футболу Олександр Леонідов.
Олег закінчив Київський державний інститут фізкультури, а згодом університет імені Тараса Шевченка (кафедра міжнародних відносин).
У 1975 році, коли київські динамівці виграли Кубок кубків і Супер кубок, а до Олега прийшло міжнародне визнання, він вже мав славу футболіста, який визначає командну гру. Блохін упевнено взаємодіяв з усіма партнерами, маневрував по фронту атаки, рішуче вступав у боротьбу при втраті м’яча, опиняючись організатором багатьох комбінацій.
Щоб перерахувати всі перемоги і поразки Олега Блохіна, потрібно було б написати кілька книг (що і зробив у різні роки сам футболіст). Йому належать всі особисті рекорди в радянському футболі: за збірну СРСР він провів 112 матчів і забив 47 м’ячів, зіграв у чемпіонатах СРСР 432 рази і забив 211 голів. П’ять сезонів Олег очолював список бомбардирів першості країни, 15 разів його називали в трійках кращих гравців сезону (причому 13 – під першим номером), став семикратним чемпіоном СРСР, у різний час тричі був капітаном команди, двічі входив у збірну команду Міжнародної федерації футболу (ФІФА).
Прощання Блохіна з київським «Динамо» відбулося в 1987 році. Відколи почалася перебудова, багатьох спортсменів почали запрошувати за кордон. Виїхав і Блохін. Протягом року він виступав за австрійську команду «Форвертс». Уболівальники побачили останній матч свого кумира в Києві 28 червня 1989 року: грали збірна ветеранів СРСР і збірна зірок світового футболу.
Легендарний форвард переїхав на Кіпр. Рік він грав там за «Аріс», але незабаром остаточно повісив бутси на цвях і сам почав «учити забивати голи» інших футболістів – став тренером у Греції. Впродовж двох з половиною років він очолював «Олімпіакос», а згодом – ПАОК та «Іонікос».
Кілька разів Олег Володимирович вів переговори з українськими клубами, які запрошували його працювати тренером, але кожного разу щось не складалося. А сам титулований нападаючий вважав би себе просто щасливим, якби з’явилася можливість тренувати київське «Динамо» – збірну, до якої він прикипів усім серцем. І у тих, хто прагне до мети, бажання обов’язково збуваються: у вересні 2003 року Олег Володимирович був призначений старшим тренером національної збірної України з футболу.
Завдання, поставлене перед новим головним тренером, сформульоване було дуже просто – пробитися у фінальну частину світової першості і виступити там якнайкраще. Важче було виконати це завдання, але Блохін випромінював упевненість, яка передалася футболістам. Збірна України посіла перше місце в дуже непростій відбірковій групі, а вже в 2006 році в Німеччині створила справжнє диво – дійшла до фіналу.
Наприкінці 2007 року Олег Володимирович залишив посаду головного тренера збірної і вирішив спробувати себе в клубному футболі. Рік він очолював тренерський штаб російського клубу «Москва», потім був спортивним директором одеського «Чорноморця». Тим часом йшли палкі суперечки про те, хто ж повинен стати тренером національної збірної. Називалися імена вітчизняних фахівців і зарубіжних наставників, при цьому Блохін серед головних претендентів не було. І тому рішення Федерації футболу України про призначення Блохіна, опубліковане 21 квітня 2011 року, стало несподіваним. Під його керівництвом збірна України виступила на Євро-2012 і хоча не змогла потрапити до чвертьфіналу чемпіонату, проте зуміла продемонструвати видовищну гру.