Сікорський Казимир


sikorskiyK

Про нього кажуть: «Це митець драматичного театру, а коли ще й ліпить і малює, створює великі монументи, складні живописні композиції, то розкриваються всі його чесноти».

Казимир Сікорський – головний художник Тернопільського академічного драматичного театру ім.Т.Г.Шевченка, скульптор, живописець, сценограф, Заслужений діяч мистецтв України, Лауреат обласної мистецької премії ім. братів Бойчуків. Людина неординарна, художник неспокійної вдачі, філософ з аналітичним мисленням, якого, передусім, захоплює історизм, він занурюється у все непересічне, що спонукає до справжнього поглиблення в мистецтво. Це – художник, у якого є талант, високий професіоналізм, і, що не завжди характерно для митців, самоаналіз. Чи не найбільше, аналітичне мислення призводить до створення складних вивірених композицій в сценографії, живописних, пластичних роботах.

Волинянин з Шумщини, романтик, він був з природою на ти – вона й викарбовувала морально чисті людські цінності. Народився Казимир Сікорський 26 вересня 1935 року в с.Ходаки, біля річки Вілія. У спадок від батька, Бронислава Антоновича, передані йому польський родовід. Мати, Анна Володимирівна, була українкою. Родина відкинула її за те, що вийшла заміж за поляка та ще й прийняла католицизм. Згадуючи матір, Казимир все життя дякує їй за те, що так мужньо пронесла свою долю й здійснила його становлення.

Батько був біля землі, грав в оркестрі на сільських весіллях. Мати мала гарне сопрано, співала в церкві, грала Наталку-Полтавку в самодіяльному гуртку. Був молодший брат – помер…

Пристрасть до мистецтва мав, скільки себе пам’ятає. Спочатку намалював коня. Першими його оцінювачами були метиковані дядьки на повоєнних базарах. Не раз просили: «Намалюй, хлопче, мого коня, може швидше куплять». От і обростав «клієнтурою» юний художник. «Його норовисті коні аж виривались з полону аркуша, щоб зацокотіти копитами і… здійнявши куряву, загубитися з маленьким вершником десь у незвіданній далині. Там, де нема воєн, де не стріляють в батька на його очах, а маму з ним не женуть в чужі краї. І те стремління вирватися з лещат залишилося назавжди і втілилось у створені уже дорослим образи.»

Скульптор, сценограф, живописець, графік, лауреат премії імені братів Бойчуків, заслужений діяч мистецтв України, головний художник Тернопільського академічного драмтеатру імені Т. Шевченка Казимир Сікорський непомітно якось підійшов до свого ювілею.

Життєвий шлях митця вимірюється не роками, а творчістю. В Казимира Броніславовича це — невпинний процес удосконалення, сильний поштовх якому дав Львівський інститут декоративно-прикладного мистецтва з його блискучою професурою і давніми традиціями. Вчився жадібно й багато, а після закінчення став провідним художником «Київторгреклами». Однак за кілька років через сімейні обставини залишив столицю, повернувся в рідний край, і Тернопільський драмтеатр дістав у його особі талановитого художника–сценографа з оригінальним творчим почерком. Він наважився ламати всі стереотипи організації сценічного простору, пропонувати, здавалось би, неприйнятні рішення, ризикувати, роблячи переворот у сценографії театру. І, як не дивно, знаходив підтримку тодішнього головрежа П. Загребельного, закоханого в сучасну стихію театру, режисера–філософа А. Бобровського, з яким подружив на все життя.

У роботах Казимира Сікорського відчувається тонкий смак, оригінальна композиція, які високо оцінюють не лише місцеві театрознавці та глядачі. Побачивши його «Данила Галицького», Дмитро Гнатюк запросив художника до Київського театру опери і балету для постановки «Золотого обруча» Д. Лятошинського як митця, що добре знає галицьку душу та історію, а згодом — і опери А. Вахнянина «Купало» — іскрометної, з чудовими українськими пейзажами. Мистецтво декорування театральних вистав особливе — воно пояснює багато моментів спектаклю. Нинішній сценографії притаманний лаконізм, коли успіх вирішує вдало дібрана деталь. Казимир Броніславович, як командарм сценічних дій, вітає новаторство і, пропускаючи його через своє світовідчуття, збагачує сценографію справжніми знахідками (проходячи шлях від монументальності «Данила Галицького» до граничної лаконічності «Кар’єри Артуро Уї»).

Невтримний і многоликий дух творчості, що вселився в нього, поманив спробувати себе у скульптурі. І його сценічні герої «перекочували» у скульптурні твори (Данило Галицький, Роксолана, Морозенко, Дорошенко, Наливайко, а в багатьох зображеннях народних героїв мимохіть вловлюєш риси його друга Анатолія Бобровського).

Відраду від напруженої роботи в майстерні художник знаходить у природі. Її він відчуває всім своїм єством, а мальовничі куточки відтворює у живописних роботах. Художник творить те, що бентежить його душу. Інакше, як достукатись, як зачепити душу глядача?

Тамара Удіна, мистецтвознавець

Влада Собуцька, журналіст