Омелян Пріцак – один із найвидатніших українських істориків XX століття. Він один із небагатьох присвятив своє життя дослідженням зв’язків і взаємовпливів між Україною і світом Сходу. Діяльність Пріцака, який був професором німецьких й американських університетів, зокрема Гарвардського, здобула світове визнання.
Омелян з’явився на світ 7 квітня 1919 року в селі Лука, що нині належить до Самбірського району Львівської області. Тоді на теренах Східної Галичини тривала польсько-українська війна, і батько Омеляна, Йосип Пріцак, за професією залізничник, брав участь у ній в лавах Української Галицької армії. Свого батька майбутній вчений не бачив ніколи: він потрапив у полон до поляків і помер у вересні 1919-го від тифу. Через рік мати, Емілія Капко, вийшла заміж вдруге за купця Павла Сарамагу. Родина переїхала до Тернополя.
Омелян спочатку виховувався в польському дусі. Навіть ім’я його в документах міжвоєнної Польщі було записане як “Еміль”. Але у підлітковому віці він дізнався про своє українське походження і вирішив назавжди відмовитися від польської ідентичності.
Із юних років Пріцак цікавився історією, географією, східними мовами. Приблизно з 15 років він перебував під впливом наукових праць Михайла Грушевського.
Омелян вирішив присвятити життя студіям з орієнталістики (тобто, сходознавства), вивчати вплив східних народів і цивілізацій на історію України. 1936 року він вступив на гуманітарний факультет Львівського університету, де крім історії наполегливо вивчав арабську, монгольську, перську, турецьку мови й літератури. Учителем Пріцака став Іван Крип’якевич – видатний український історик, один із учнів Михайла Грушевського.
Коли Радянський Союз анексував західні регіони України, Пріцак поїхав до Києва, де вступив до аспірантури Інституту мовознавства Академії наук УРСР. Науковим керівником його став видатний сходознавець і поліглот Агатангел Кримський. Але після пів року в аспірантурі Пріцака призвали до Червоної Армії. Невдовзі з початком німецько-радянської війни він дістав поранення і потрапив до німецького полону, звідки зумів утекти до Києва, щоб узяти участь у створенні газети “Українське Слово” разом із Оленою Телігою, Іваном Рогачем та іншими українськими діячами. Після того, як нацисти почали репресії проти українського визвольного руху, Пріцак на рік виїхав до Львова, знову ставши асистентом Івана Крип’якевича. Пізньої осені 1943-го він на запрошення німецького арабіста Ріхарда Гартмана переїхав до Берлінського університету.
Протягом 1950-х років Омелян Пріцак займався науковою та викладацькою діяльністю в німецьких університетах Геттінгена й Гамбурга. У 1960-х він переїхав до Сполучених Штатів Америки, де утворився один із найвпливовіших осередків української діаспори. Понад чверть століття працював у Гарвардському університеті – одному з найавторитетніших у світі. Створив там українознавчий центр.
З-під пера вченого вийшли понад 900 наукових праць. Пріцак став одним із тих небагатьох вчених, яких вважають засновниками власної наукової школи.
Мало хто знає, але в 1960-х роках Нобелівський комітет з літератури надав Омелянові Пріцаку право номінувати претендентів на Нобелівську премію. У 1967 році він подав разом кандидатури Павла Тичини, Івана Драча й Ліни Костенко, у 1968-му – Івана Драча, в 1970-му і в 1971-му – Миколу Бажана. У такий спосіб він докладав зусиль для презентації української художньої літератури на міжнародній арені.
Він пішов із життя 29 травня 2006 року в місті Бостон, штат Массачусетс. Наукова діяльність вченого знайшла визнання в усьому світі, свідченням чого є його міжнародні нагороди й відзнаки, зокрема, орден “За заслуги перед Турецькою Республікою”. Бібліотека, архів і мистецька колекція Омеляна Пріцака зберігаються в Національному університеті “Києво-Могилянська академія”.