Авторка стала свідком воєнного Києва, який не полишала навіть під час штурму столиці. Ніхто не знав, чи увірветься дика російська навала до міста? У перші дні наївно думалося, що війна — це коли військо йде на військо, коли бомблять лише стратегічні об’єкти. Лякала техніка — танки і винищувачі. А слід було остерігатися самих росіян. Адже кияни навіть не здогадувалися, що в кількох кілометрах від них піддають тортурам зв’язаних мирних мешканців, ґвалтують жінок, розстрілюють цивільні автомобілі… Ця інформація стала відомою лише після втечі російських військ з Київської області. А в той час, знаходячись практично в епіцентрі подій, вони могли лише молитися під акомпанемент вибухів, що лунали із передмістя Києва — Бучі, Ірпеня, Мощуна, Гостомеля і вірити. ВІРИТИ, що центр давньої Русі — місто, яке завжди вважалося сакральним, ВИСТОЇТЬ…
Отже, ця книга — про життя воєнного Києва, про те, як змінювалося внутрішнє «я» киян під тиском обставин, як гартувався Дух. Про людей, події, думки, переживання, ідеї, культурне життя столиці під час війни і навіть гумор. Про ЖИТТЯ всупереч поставлених путіним задач його знищити!
Також на цих сторінках опубліковано есе Я. Іваницької, написані під час війни і про війну, які ілюструються серією документальних фотографій автора, Валентини Волкової та Ігоря Захаренка, на яких зафіксовані найстрашніші злочини армії рф.