Тернисті дороги Юхима Ваврового (до 135-річчя поета)

12 квітня 1890 року в с.Попівці, що на Кременеччині, народився поет, фольклорист Юхим Вавровий.

Нажаль, сьогодні в Україні про Юхима Ваврового (справжнє прізвище Виливчук) мало хто знає.
Його твори друкувалися ще на початку ХХ століття в ряді прогресивних часописів, згодом, у роки громадянської війни – в армійських газетах. 

Змалечку Юхим пізнав смак тяжкої праці. У 14 років став учнем друкарні Почаївської лаври, де освоїв фах складача. Далі його шлях простелився у Київ, де він з головою поринув у вир громадського і літературного життя. Знову працював складачем у друкарні, секретарем профспілки працівників поліграфічної промисловості, редагував журнал “Печатне слово”. Одночасно почав публікувати свої перші вірші. Дуже часто його друкували тодішні київські журнали “Огни” і “Маяк”.

Жорстока рука сталінщини не обминула Юхима Ваврового. Тричі він був арештований і майже 20 років перебував у засланні в сибірських таборах. Репресований у 1931–36 як «ворог народу»,  в  1937–47 — засланий до Сибіру. Після відбуття покарання працював касиром у рибгоспі на Кременеччині. У 1950–53 втретє заарештований, відбуває покарання в Красноярському краї.

У 1956 реабілітований за відсутністю складу злочину. 

Збереглося понад 30 віршів, писаних у неволі, в умовах ізоляції. Писав він їх на сірникових коробках, зашивав у ватних штанах чи матраці. Часто під час обшуків вірші забирали, а його кидали у карцер, або ж курці на цих клаптиках скручували цигарки і спалювали поезії. Самі назви творів часу заслання свідчать про себе: “Ніч”, “Біло-чорно”; багато без назви, але всі вони змальовують трагедію людини, яка була загнана у табори без жодної вини.

Та навіть у складних умовах табірного життя Юхим Виливчук не втрачав віри у кращі часи, коли “розвіється ночі мла і настане ясний день”. У безнадійних ситуаціях, приречений на десятиліття ув’язнення, поет вплітав у вірші елементи гумору.

Чимало місця в поезії Юхима Ваврового надано рідній природі, змалюванню отчого краю. Сама краса Кременецьких гір, мальовнича Іква надихали поета. Захоплення рідною природою, краєм дитинства відображено у творах “Берізка”, “Тополя”, “Чорногуз”, “Після дощу”, “Я знову в рідному селі” та ін.

Під тиском сталінських опричників родина відмовилася від нього.

Повернувшись після тривалого часу в Україну, Ю. Вавровий переїхав у рідне село, де жив самотньо. Поетові минав восьмий десяток літ. Давалися взнаки довгі роки таборів, заслань. Не зважаючи на хворобу, впорядковував вірші. Частину відновлював у пам’яті, решту – з різних видань.

В останні роки життя Юхим Андрійович Вавровий робив спроби видати збірку віршів “Вогні горять”. Але в умовах застою в Україні ця спроба була марною.

Посмертно опубліковано збірку його творів «Наче скошений цвіт…» (Кременець, 1994). Низка його неопублікованих віршів зберігається в фондах Кременецького краєзнавчого музею. У 1995 в селі Попівці та с. Новий Кокорів на будинку, де жив поет, встановлені пам’ятні таблиці.

Більше про Юхима Ваврового читайте на ресурсі “Вони прославили наш край” ->