“Я – українець, русич і русин, що завжди йшов крізь смерть до воскресіння”.
Так писав про себе Петро Тимочко – поет, перекладач, драматург та публіцист, голова тернопільської організації Спілки письменників України (1992—1998).
Народився 1 серпня 1925 року в Долішньому Івачеві біля Тернополя.
Петро Семенович був людиною з прометеївським характером, котрий ніколи не відмовлявся від українства, котрий карався, мучився, але не каявся. Він залишив нам свій український дух у своїх творах, посіявши «зерно склисте, добірне». Майстерно перекладав твори з німецької, російської, польської, чеської та есперанто.
За свої переконання він заплатив двадцятилітнім ув”язненням і висилкою у Забайкалля, де перебував до 1956 року. Повернувшись до Тернополя, працював майстром, інженером у кар’єрах і на будовах області.
З 1990 року- член Спілки письменників України, активно друкує власні поетичні й драматичні твори.
У творчому доробку:
- збірки «Рідний клин» (1994), «Із болем у душі» (1995), «В стрімкім потоці часу і подій» (1995), «Премудрість Божу в собі я ховаю» (1996), «Із вічності у вічність» (2000);
- драматичні твори «Трагедія зради, або Українська трагедія» (1993), поема-містерія «Пекельний суд» (1994), «День перемоги» (1994);
- переклади з польської Яна Кохановського “Поезії” (1980), з німецької Й.-В. Гете «Невгасима любов» (1997), «Вибрані твори» Ганса Закса (1997);
- автобіографічна повість «Роздуми над пережитим» (2001);
- збірник фелейтонів та ессе «Мовчати було б негоже» (2003).
Петро Тимочко нагороджений орденом «За заслуги» 3-го ступеня. Його твори відзначені літературними преміями імені У. Самчука, М. Рильського, Братів Богдана і Левка Лепких (1993) тощо.
Помер Петро Тимочко 26 лютого 2005 р, похований в місті Тернопіль.
Пропонуємо до перегляду твори і переклади відомого краянина, написані в різні періоди його життя.
