Леся Гук

Гук Леся Степанівна. Народилася 27 квітня 1968 р. у с. Нем’яч Золочівського району Львівської області. Закінчила Рівненський інститут культури (бібліотечний факультет). Проживає у м. Тернопіль.
З 1988 року працює у Тернопільській обласній бібліотеці для молоді на посадах бібліографа, завідувачки відділом, заступниці директора; з 2011 року – директорка бібліотеки.
Авторка та натхненниця багатьох бібліотечних інноваційних проєктів в т.ч. книжкових, публікацій у професійних виданнях, організаторка всеукраїнських та обласних конференцій, семінарів з питань розвитку бібліотечної справи та впровадження нових інформаційно-бібліотечних послуг.
Заслужена працівниця культури України (2019 р.). Голова секції працівників публічних бібліотек ВГО Українська бібліотечна асоціація (2020-2024 рр.). Голова Тернопільського обласного відділення ВГО Українська бібліотечна асоціація (з 2024 р.). У творчому доробку – книга про рідне село «Смак води з отчої криниці». У 2024 році оповідання “Лебедиха” увійшло до Альманаху літературних творів бібліотечних працівників Тернопілля “БібліоЛіт”.
ЛЕБЕДИХА
На подвір’ї у Лебедихи метушня. Чоловіки носять лавки, парубки плетуть браму з гілля запашної смереки, дівчата вбирають її стрічками, нарізаними з кольорового паперу. Біля відкритої кухні, що вмістилася на зеленому бережку за розсадником, пораються молодиці. Сестра Лебедихи Ганна у широкій квітчастій запасці спритно ставить у п’єц горшки з м’ясом, капустою, голубцями. На ослоні під ґанком господар обійстя наливає з великого бутля у карафки наливку з марель, що так рясно зародили торік у Черемсі. Розноситься смачний запах печені та свіжих пампушків, змішаний з п’янким ароматом павоній, які буяють кругом хати.
Лебедиха задоволено обвела поглядом господу: вишиті рушники, подушки, вигаптувані обруси та біленькі фіраночки на вікнах – всім найкращим, що мала, причепурила домівку до синового весілля. На лавку, де будуть сидіти молоді, постелила новенький кожух, вишитий гуцульськими нитками, пошитий шваґром Іваном – «нехай діти будуть багаті, як той кожух волохатий». Сама вбралася в довгу чорну спідницю та відвабну білу блузку з коронкованим коміром і дрібними ґудзиками-перлинками, яку ще до війни чоловік привіз для неї із Франції. Вперше одягла ту блузку, вісім років пролежала вона в куферку, не було нагоди нарядитися.
Погляд Лебедихи зупинився на столі, де пишалися два калачі, вбрані зеленим барвінком та шпараґусом. Тепла сльоза скотилася по щоці. Дочекалася! Дочекалася і вона свого щастя! Жениться її син Василь. Невістку до хати приведе. З онучатами, дасть Бог, скоро буде няньчитися…. Подячно звела очі до образів, і враз все життя промайнуло перед нею. Важке дитинство, сколені стернею дитячі ноги, коли з сестрами допомагала мамі жито жати. Поневіряння в Чехії на бараках, куди за австро-російської війни все село евакуювали. Як хотіла їсти. Як плакала за старшою сестрою Ганною, яка з поселення поїхала на роботу до Данії. А потім повернулися додому. Хати не було – згоріла. Поселилися в стодолі. Холод і нужда. Працювали тяжко. Спиналися на ноги.
Проходили роки. Здавалося, що все налагоджується. Вийшла заміж за файного сільського парубка. Народила двох синів – Василя та Івана, виховували разом, тішилися. Будували хату. Згодом чоловік поїхав на декілька років до Франції на заробітки, щоб будову закінчити, висилав гроші. Коли на початку тридцять дев’ятого приїхав у відпустку, то хотів її з дітьми забрати, бо побачив, що краще життя там, в чужому краї. Не захотіла покидати отчої землі, не погодилася, та й чоловіка не пустила з дому. Якби знала, якби сердешна знала, яке горе чекає їх попереду, то б пташкою полетіла зі своїми рідними світ за очі.
У страшні жорна затягнула її сім’ю друга війна. У сорок третьому забрали чоловіка та старшого Василя на фронт. А молодший Іван пішов в ліси, в партизани. Що то переслідувань та знущань від енкаведистів зазнала за нього! Врятувало від Сибіру лише те, що двоє з хати в Червоній армії воювали. Пройшов чоловік аж до Берліна, повернувся додому. А от її синочки, її лебедята… не повернулися. Івана забили в Тетильковецькому ліску совіти, а Василь пропав безвісти…
Чорні дні настали для батьків: горе, плач, сум. Промінчиком сонця засвітилася у їхній хаті донечка Маруся, яка народилася у сорок сьомому. Та не світила, не гріла довго маму і тата, в дев’ять місяців заслабла на ангіну і полетіла її душечка світла до Бозі. Серце розривалося, земля з-під ніг відходила, не було слів розради…
Поверталися з церкви, якраз сорок днів минуло за Марусею, а на порозі якийсь чоловік сидить… Василь – привиділося Лебедисі. Тьохнуло в грудях. Витерла сльози, придивилася та й… зомліла.
Рік минув, як повернувся її Василь, її остання потіха та надія…
– Цьоцю, що ви так задумалися? Треба поклін робити, пора Василеві йти по молоду, ксьондз в церкві чекає.
– То давай, Петре, клич всіх до хати, пора, пора, – обізвалася Лебедиха до сестриного зятя, якого Василь взяв за дружбу.
Позбігалися жіночки-господині, свати та свашки, діти, старші сусідські бабці – повна хата і сіни, ніде голці впасти. Батько й мати стали за постеленим на долівці кольоровим килимом, приготовленим до поклону. Всі прикували очі до молодого. А Василь – високий білолиций красень з пишним русявим волоссям, зачесаним назад, у вишитій сорочці, чорному вбранні, на лівому боці зеленіє букет з биндою, що в’ється аж до землі, – поважно клякає перед батьками.
«Ой перший раз, Василуню, перший раз, поклонися матінонці зі сто раз», – затягнула гарним високим голосом Василева стрієчна сестра Ганя. Підхопили спів інші жінки і дівчата.
– Нехай тебе Бог благословить, сину, – знесла руку над Василевою головою Лебедиха і перехрестила. Нехай тебе Бог благословить, Бог благословить…
– Слава Богу, цьоцю!
Здригнулася Лебедиха, стареча рука посунулася по палиці, спиною похитнулася на поручень лавки.
– Налякала вас?
– А, то ти, Марусю, не налякала, я задрімала, – відповіла Лебедиха, побачивши внуку своєї сестри.
– Як ви сюди добралися, цьоцю?
– Мене Степан ваш привіз мотоциклом, ще зраня, посадив у каляску та й привіз, дай йому Боже здоров’я. Казалам йому під вечір за мною приїхати. А ти де тут взялася?
– З поля йду, від сіна, думаю: зайду на цвинтар, може на гробах пополю, ще як перед Великоднем робили. А ви не боїтеся сидіти тут самі на цвинтарі, ніде ні живої душі?
– А чого боятися, я тут люблю бути, я б тут і днювала і ночувала.
– Таке говорите, аж страшно слухати!
– Правду тобі кажу, доню, тут мені наймиліше місце: батьки мої тут лежать, діти мої тут поховані. А я одна-однісінька зосталася, як билина в полі.
– Не кажіть так, ви не одні, маєте доброго чоловіка, багато років разом живете.
– Так, так, дитино, маю чоловіка, але чоловік не рідня, а мої кровиночки, мої найрідніші…нема їх зі мною, – підняла Лебедиха сиві, давно вже виплакані очі на фіґуру з двома овальними знимками синів Василя та Івана. А по хвилі продовжила:
– Сон мене зморив…ото приснився мені мій Василь… що жениться… Повна хата людей, кланяється нам з батьком, до шлюбу має йти… До чого б той сон…? Часто мені сниться живим, напевне, тому що не має його тут в могилі. А де він є, чи живий, чи мертвий – ніхто не знає.
– Якби був живий, то, може, б дав про себе знати до цього часу, вже сорок років по війні минуло.
– Ой, дитино, то такі були страшні часи, що, може, і боявся признаватися, що з ним було і де він є. Баба твоя мені казала, що лист прийшов з Австралії від її Степки, про мене в тому листі розпитує.
– Так, був від цьотки лист недавно, я ще сама бабуні його читала.
– Ніколи Степка про мене не згадувала, може вона що знає про Василя мого, але боїться сказати.
– Не думаю, за всі ті роки десь би словечком й обмовилася.
– Наробила, ой наробила та клята війна і ті совіти біди всім, – зажурено похитала головою Лебедиха. – Он Василуньо Ганьчин коло моїх лежить. Одинайціть літ мав, корову в лісі пас, бомба на куски розірвала. Баба твоя в рядні принесла його додому. Що то треба було пережити, Марусю! Що то за доля нас така спіткала – дітей рідних ховати. Але чи то тільки нас. Таких багато в селі. І з війни не поверталися, і енкаведисти позамордовували, і в сибірах нашого люду що згинуло…. Та й Іванко мій би також у своїй землі не спочив, якби не одні добрі люди з Підкаменя. Розказали нам, де його закопали ті нелюди. Батько твій з моїм Грицком аж в п’ятдесят четвертому році привезли останки з лісу та захоронили тут.
– Натерпілися люди, дуже натерпілися, нехай Бог боронить від такої напасті, – перехрестилася Марія та почала тихенько молитися.
Лебедиха важко піднялася з лавки і підійшла ближче до фіґури, обпершись на палицю, нахилилася до куща червоних павоній, що квітнули посередині могили. Постояла мовчки у глибокій задумі, а потім тремтячою рукою лагідно погладила квіти…
***
Любила Лебедиха квіти. У її квітнику росли розмаїті тюльпани, павонії, дзвіночки, іриси, коситеня. Доглядала їх, леліяла, говорила з ними, як з дітьми. Довгими літніми вечорами сиділа під хатою та вдивлялася в своїх вихованців, ніби хотіла впізнати в них обличчя рідних дітей. Вслухалася в шепіт річечки, що плинула неподалік, ніби хотіла почути їх голоси. Горлицею летіла в думках за гору, що височіла навпроти її подвір’я, наче хотіла дістатися краю неба, туди, де її діти…
***
Не любила Лебедиха зими. Закурить, замете снігом, а їй уже тяжко ходити – вісімдесят восьмий минає. Ні сестри старшої, що через город живе, відвідати, ані на подвір’я вийти. Сиділа днями у вікні та вдивлялася у білу снігову млу.
Так і тієї зими світу Божого не видно – намело снігу враз з плотом. Рипнули двері, із сіней повіяло холодом, до хати зайшов її Грицко.
– Ганька вмерла, – промовив, обтрушуючи сніг з шапки.
– Чия Ганька? – стривожено запитала жінка.
– Твоя сестра.
– Вмерла… вмерла…, – похитала головою Лебедиха, – а якже я на похорон до неї зайду?
– Не зайдеш, сам ледве тими снігами пробився, але не бідкайся, я тебе на санках завезу…
Переступила поріг Лебедиха, важко дихаючи, нахилилася над сестрою.
– Не забудь за мене, сестричко, прошу тебе, не забудь, – прошептала тремтячим голосом.
Не забула Ганна про сестру, на сороковий день по своєму відходу покликала її у засвіти…
Віджила. Відмучилася. Відлетіла Лебедиха до своїх лебедят…