Наталка Галицька-Михно
Народилася Наталя Володимирівна 25 червня 1973 року в місті Теребовля в родині вчителів. У 1990-1995 рр. навчалася у Тернопільському державному педагогічному університеті на філологічному факультеті. А з 1994 по 2004 рр. працювала викладачем у Теребовлянській класичній гімназії, де в 2001-2004 рр. виступила засновником та редактором гімназійного часопису «Нове покоління».
У 2004 р. видала першу книгу «Марево духу», у якій поряд із історією справжнього кохання описувала древню історію Теребовлі. Друга книга вийшла в світ у видавництві «Джура» в 2008 році під назвою «Аристократи духу». Того ж року виїздить у знищене дощент у 1950-х роках загонами НКВС село Знесіння. Тут пані Наталя створила свою третю книгу «Сила духу». Уже в 2009 році Наталя Володимирівна видала четверту книгу – «Звільнення».
Письменниця започаткувала серію «Мандрівка Україною», це книги: «Скарби твого міста: Теребовля», «Скарби твого селища: Микулинці», «Скарби твого міста: Тернопіль». У цій серії книг письменниця зібрала легенди, оповідання, перекази про походження назв міст. Їй хотілося донести ці історії до школярів, щоб їм було цікаво читати, щоб вони запам‘ятали історію свого селища чи міста. Тому ще в першій книзі, створила головних героїв – двох 12–річних дітей, які люблять мандрувати.
З 2018 року Наталя Михно – директорка Теребовлянської княжої книгозбірні (Теребовлянської централізованої системи публічно-шкільних бібліотек).
У 2022 р. авторка подарувала своїм читачам нову книгу «Доступ дозволено». Наталя Володимирівна регулярно висвітлюється в пресі та представляє свої книги на книжкових форумах. У 2024 році оповідання письменниці увійшло до Альманаху літературних творів бібліотечних працівників Тернопілля “БібліоЛіт”.
ДОСТУП ДОЗВОЛЕНО
Я – Софія.
Якщо ти з Теребовлі, то ти точно мене знаєш. Ну, а якщо ти не з Теребовлі, то коротко про мене: мені 14 років, я дуже люблю своє рідне місто, обожнюю фоткати і знімати відосики про Теребовлю і теребовлян, граю на гітарі, малюю у свій нотатник, захоплююся квантовою фізикою та круто почуваюся, коли мандрую і потрапляю у різні історії під час своїх мандрів.
Та найголовніше про мене – я схиблена на читанні!!! Читаю багато і всюди, проте маю улюблене місце для читання – це затишний простір нашої міської бібліотеки.
Власне про крутезну пригоду, що днями трапилася зі мною в книгозбірні я тобі зараз і розповім.
Так от, приміщення нашої бібліотеки дуже атмосферне, старовинне й оповите купою легенд та переказів. Правда, будівля бібліотеки у Теребовлі називається, не як у всіх «нормальних» містах, «бібліотекою», а має інтригуючу назву – «Теребовлянська княжа книгозбірня». Бібліотекарки нашої бібліотеки розповідають дуже цікаву легенду про зниклу унікальну бібліотеку Х століття, але коли починаєш розпитувати деталі, то вони усі змовницьки «з’їжджають з теми». А за те, що бібліотекарки такі змовницько-утаємничені, коли мова заходить за бібліотечну легенду, я їх називаю «бібліокнигинями». Я взагалі вважаю, що дівчата, котрі люблять книги, є справжнісінькими «княгинями», а позаяк працівниці бібліотеки є бібліотекарками, тому вони – «бібліокнигині». Вони, правда, не знають про це їхнє псевдо, але з мого легкого язика і завдяки соцмережам вже вся Україна їх називає «бібліокнигинями з Теребовлянської княжої книгозбірні по вулиці Князя Василька,105»!!!
Це брендів символ княжої книгозбірні
Тепер коротко про ту легенду, через котру бібліотеку в Теребовлі назвали «княжою книгозбірнею». Ця історія розпочалася ще одинадцять століть тому. Весь освічений світ знає про те, що в Х столітті славний на всю Європу князь Ярослав Мудрий зібрав у Києві велику бібліотеку, котра налічувала дуже цінні книги та фоліанти. Книги були оздоблені дорогоцінними каменями, золотом та сріблом. Кожна з книг була мистецьким шедевром. Окрім того, посвячені люди кажуть, що були там книги, в котрих були таємні знання про Всесвіт та позаземні цивілізації, про те,де знаходяться на планеті Земля портали доступу до контакту з інопланетними цивілізаціями для обраних землян. Саме ці таємні знання із безцінних книг дали можливість Ярославу Мудрому стати наймогутнішим та наймудрішим правителем свого часу.
Проте, після смерті князя безцінна бібліотека містичним чином кудись зникла. Я знаю, що дослідники та археологи до сьогодні шукають зниклу княжу книгозбірню. А от наші теребовлянські бібліокнигині мають свою версію про те, де можна знайти бібліотеку князя київського. Справа в тому, що наш князь Василько Теребовлянський є правнуком славного князя Ярослава Мудрого. Так от, за змовницькою версією бібліокнигинь, зникла княжа книгозбірня могла опинитися у володінні правнука, до того ж доволі перспективного молодого княжича. Чому б ні!?
Я підозрюю, що ті наші теребовлянські бібліокнигині точно щось знають! От, власне, те «щось» я і маю намір дослідити.
Здійснення мого наміру ускладнюється тим, що книгозбірня знаходиться у старовинному фамільному будинку родини Древницьких, котрий був збудований у кінці ХІХ століття. Про цю будівлю теж ходить серед містян немало «страшилок», а все через те, що це чи не єдиний у центрі міста будинок, про історію котрого чомусь неможливо дізнатися ані в краєзнавчих книгах ані в архівах. Будівлю віднесено до пам’яток архітектури, вказано, що це житловий будинок, збудований у стилі «класицизм» і більше ніякої інформації. Як на мене, то це дуже дивно. А про власників цього дому, окрім моторошних переказів, годі щось знайти реалістичне.
А от бібліокнигині таки щось знають, але що?
Мій план був простим: я проникаю в приміщення бібліотеки, залишаюся там на ніч і досліджую, що то за таємниці приховує цей маркотний дім і змовниці-бібліокнигині. Для здійснення мого плану мені потрібен був спільник – мій сусід і однокласник Славко, з котрим ми вже не одну пригоду пережили.
Я розповіла дещо Славкові про свій план, однак він відмахнувся з недовірою, мовляв, що там можна прикольного побачити в бібліотеці. А так як Славко не любив читати, а вбивав свій мозок виключно гаджетами і футболом, то я й не здивувалася його відмові мені допомогти. Хоча, зізнаюся, я трохи образилася. Ну-ну, зрадник. Я й сама впораюся!
Моя бабуня каже, що бібліотека – то мій дім. Я справді частенько буваю в книгозбірні, тому для бібліотекарок я давно СВОЯ.
Сьогодні останній четвер місяця, в книгозбірні бібліотолока (це «санітарний день» так у них називається). А тому бібліотеку зачиняють і влаштовують книгам генеральне прибирання. Я часто допомагаю бібліокнигиням як бібліоволонтерка, бо страшенно люблю запах книг у святая святих бібліотеки – великому книжковому фонді.
Довго розповідати як, але мені врешті вдалося залізти у сховок, щоб дочекатися поки усі підуть. Директорка зачинила книгозбірню і залишилася сама серед книжкових полиць і книг. Неймовірне відчуття – провести ніч у бібліотеці. Трохи маркотно, хоч мені і вдалося відімкнути систему внутрішього спостереження за допомогою свого айфона, проте страшилки про «дух дому Древницьких» ніяк не сприяли моїй сміливості…
Підключаюся до wi-fi. О, досягнення цивілізації, як я вас люблю! Набираю свого друга:
– Славко, привіт. Глянь, де я !
Мій сусід аж присвиснув:
– Ти – крута! Чого мене не покликала ?
– Ти ж казав, що нічого цікавого для тебе в бібліотеці нема! Глянь, як ти помилявся!
Я поволі відчинила омріяні двері в книгосховище… Високі книжкові полиці від підлоги аж до самісінької стелі зі старовинними книгами вражали і нагадували містичні кадри з фільмів та книг про Гаррі Поттера…
– Ого! Крутяк! – тільки й спромігся вичавити із себе «багатослівний» Славко.
Я й сама зачаровано оглядала височенні металево-дерев’яні етажерки із рухомими драбинами, бо до книгоархіву мені ніколи не дозволяли заходити. І я була переконана, що бібліокнигині саме в цій потаємній кімнаті щось приховували. Але що?!
Для мене тут був цілий скарб, ні, ціла гора скарбів – стародруки, древні фоліанти і книги, що пахнуть справжніми містичними таємницями та неймовірними пригодами!!! Я зависла, як мій комп, прикипівши очима до найвищої полиці, котра чомусь найбільше вабила. Зачарована я піднялася на найвищу сходинку драбини і з майже із релігійним благоговінням торкнулася найстарішої палітурки найтовстішої книги на полиці під самісінькою стелею… Раптом… Драбина похитнулася… я схопилася за книгу, котра висунувшись стримала мене і не дала впасти. Проте книгу з полиці мені не вдалося взяти. Я потягнулася ще раз і…
Що це? Що відбувається?
– Софі, що там у тебе? Ти … – це були останні слова Славка, що я почула зі свого увімкненого телефону.
….
Все, що відбулося далі, передати зв’язними реченнями неможливо… Яскравий спалах світла якогось дивовижного, не баченого мною ніколи, кольору чи кольорів… Відчуття, немовби моє тіло розклалося на молекули й атоми… і знову склалося… В голові вмить крутнулися усі слова, що я вичитала з книг про майбутнє і квантову фізику… Куди я потрапила… Це нереально…
….
Проте все було реально і зі мною.
Ще один сильний спалах яскравезного світла і… я побачила своє відображення у якомусь, як мені здалося, дзекально-скляному куполі… Я лежала на спині з розведеними руками й ногами, як на картині Леонардо да Вінчі зі знаменитої книги про «вітрувіанську людину»… Вигляд у мене був якийсь кумедно-розгублений… Я сіла і відчуття якоїсь незвичайності огорнуло мене… Величезні прозорі стіни сфери відкривали якісь фантастичні пейзажі: туди сюди рухалися чудернацькі літальні апарати, пілотовані цікавими істотами, деякі з них просто літали у скафандрах… Цікавість у перемішку зі страхом підкотилися до мого мозку, але перемогла цікавість і я підвелася на ноги… Підійшовши до чудернацької стіни, я торкнулася до неї і вона прогнулася від мого доторку… Я злякано відсмикнула руку… Стіни не були скляні, а були зроблені із якогось незнайомого матеріалу… Я оглянулася, відчувши, що за мною хтось спостерігає… Нікого не побачивши я знову повернулася і заклякла від побаченого… Просто з прозорої та м’якої стіни з’явилося двоє істот, котрі вмить перетворилися на хлопця і дівчину, котрі були моїм відображенням…
– Де я? Хто ви? – ледь прошепотіли мої губи і я позадкувала, бо бачити своїх двійників та ще й обох статей одразу було, м’яко кажучи, моторошно.
Істоти переглянулися і засміялися якимось дивним електронним сміхом, як у комп’ютерній грі сміються роботи. Я вже налякалася не на жарт…
– Ого, таких гостей ми ще не мали, – промовив мій двійник хлопчачого роду якимось моїм, але й не моїм голосом і істоти знову засміялися.
– І зовсім не смішно! – взявши себе в руки обурено крикнула я.
Істоти знову переглянулися.
– Ми пожартували, ви ж люди так жартуєте? – сказав якийсь голос ніби всередині мене і істоти перетворилися на двох еластичних суперприкольних роботів із останніх книг та фільмів про майбутнє.
– Пробач, що налякали. Ми знаємо хто ти і з якого ти минулого часу. Ми все про тебе знаємо, Софіє. В нашій базі даних є книга про тебе і твого друзяку Славка. В кожному з нас закладена величезна бібліотека цифрової інформації про планету Земля і про твою Теребовлю теж.
– Де я? Хто ви? – знову розгублено, але вже впевненіше повторила я.
– Ти в Теребовлі, дівчино! – сказали в один голос істоти і знову засміялися своїм електронним сміхом. – До того ж у своїй улюбленій княжій книгозбірні!!!
– У книгозбірні, – я розгублено роззирнулася і нічого не побачила, окрім химерних, немовби рухомих стін, котрі стали схожі не велетенські екрани, на котрих швидко миготіли якісь картинки із історії людства. Сміх, незнайомих істот розізлив мене і я вже мало не плакала від відчуття, що з мене насміхаються.
– Ха-ха-ха. Ти в своєму місті, але в 2121 році!!! І в своїй улюбленій бібліотеці. А ми бібліохранителі паперових артефактів минулих століть. Але як ти сюди потрапила, то ми зараз вияснимо, – один з бібліохранителів помахом руки у повітрі розгорнув екран і я побачила себе, немов у якомусь фентезі-фільмі.
– Нічого не розумію, – зовсім розгубилася я.
– Пояснюємо: слова «доступ дозволено» означають, що тобі пощастило одній з перших серед землян увійти в портал, де за допомогою квантової телепортації ти потрапила у петлю часу та змогла пройти через квантову «кротову нору» до паралельного Всесвіту. Як тобі подорож крізь простір і час? – істоти говорили одночасно якимось дивним чином доповнюючи один одного. – А як тобі відчуття від антигравітації? Це тобі не подорож на ваших металевих возах. Ха-ха-ха. Тобі пощастило, що ти жива. Люди твого часу ще не готові до таких подорожей в просторово-часових тунелях, у вас замало знань та людяності.
Нечемні слова робота про людей мого часу зачепили мій людський гонор, але я чемно змовчала, бо не знала, що буде зі мною далі та чи я взагалі повернуся до свого дому. Мені враз чомусь дуже захотілося назад у свій час, де було все звичне і зрозуміле. Захотілося почути живий та щирий сміх Славка і бабусині настанови. На мої очі навернулися сльози і я стисла кулачки, щоб не розплакатися.
– Агресія? – чи то запитав чи то уточнив один з роботів, вказуючи на мої стиснені кулаки.
– Ні, то вона засумувала і можуть бути сльози, – пояснив інший та заговорив до мене. – Ми не хотіли образити тебе, людська істото, ми просто констатуємо факт, у нас немає ваших емоцій. Не сумуй. Хочеш подорож? Вас, людей, подорожі втішають.
Попри страх, який не покидав мене, цікавість взяла гору і я кивнула.
Спершу бібліохранителі вирішили показати мені будівлю бібліотеки. Виявилося, що я «приземлилася» на верхньому поверсі, під самим куполом, де був простір для, так би мовити, паркування тих, хто хотів відвідати книгозбірню, і тому стіни були такими м’якими, бо через них можна було проходити-пролітати до будівлі. Перед нами з’явився апарат, схожий на прозоре яйце і зроблений із того самого невідомого м’якого матеріалу, схожого на желе, крізь який із легкістю разом зі своїми спутниками пройшла і я. Один з роботів запропонував мені якийсь предмет, схожий на прозору гелеву хмарку, і запропонував присісти. Я розгублено торкнулася до предмета рукою і він вмить огорнув мене, перетворившись на зручне крісло. Ми почали опускатися вниз, це було щось схоже на спуск прозорим ліфтом. Все довкола вражало і шокувало одночасно: від самої будівлі до людей та істот, котрі зосереджено читали і оглядали віртуальне відтворення подій про котрі читали… Мої бібліохранителі навперебій розповідали про поверхи-простори книгозбірні, претворюючись на героїв тих епох, через які ми пролітали. Величезна кількість книг вражала, та найбільше дивувало, що кожна книга була загорнута у ту ж прозору матерію, немовби у капсулу.
Бібліохранителі пояснили, що паперові носії, тобто книги, потребують спеціального мікроклімату і догляду, а прозорі капсули захищають їх.
– Я можу взяти погортати хоча б одну? – запитала я.
– Ні, пробач, але потрібен дозвіл, який ти зможеш дістати здавши спеціальний тест. В нашому часі усі користуються електронними носіями інформації, а доступ до читання паперових носіїв отримують тільки обрані люди та іншопланетяни, котрі здають тести і отримують доступ до знань,котрі вони черпають від читання, щоб подорожувати у часі.
– Тобто книги у вашому часі можуть читати обрані?! – зовсім спантеличена вигукнула я.
– Так. Створення паперових носіїв – це вишукане мистецтво, тому доступ до читання і розуміння прочитаного мають тільки посвячені. Проте ти можеш не хвилюватися, бо ти б точно отримала його, адже ти «схиблена на читанні». Ха-ха-ха. – засміялися обидві машини.
– А що тут роблять іншопланетні істоти, їм теж треба мати дозвіл?
– Так. І не кожен може його мати. Паперові носії інформації – велика цінність.
Я, все ще не вірячи почутому, перепитала:
– У вас же такі високі технології, то хіба книги можуть мати таку важливу цінність, адже ви ж сказали, що ви – це ходячі електронні бібліотеки. То навіщо вам книги та бібліотеки?
– Розумієш, у справжніх паперових книгозбірнях може зберегтися інформація, яку в усім доступній планетарній інтернет павутині хтось із певних міркувань може підчистити чи узагалі стерти, а от добре захищені паперові носії в наших бібліотеках бережуть багато таємниць та важливих свідчень про минуле. Он, глянь,Софіє, чи часом не це ти давно шукаєш? – я подивилася у напрямку, котрий вказав робот-бібліохранитель і … остовпіла.
Дивний транспорт зупинився і ми вийшли в простір, котрий нагадував епоху часів Х століття, мої спутники вмить перетворилися у подобу князя Ярослава Мудрого та його правнука Василька Теребовлянського. Ми підійшли до високих рухомих етажерок, на котрих лежали древні книги та фоліанти, теж закутані у прозорі капсули.
– Ось те, що ти шукала у своєму часі – безцінна бібліотека Ярослава Мудрого. Відома як «зникла княжа книгозбірня»! Ми не помиляємося, адже ти саме її шукала?
Я зачаровано кивнула і глянула на оживлену подобу обох князів, про котрих я так багато читала.
– Як? Як вона тут опинилася? – тихесенько прошепотіла я, зачудовано розглядаючи книги, що підпливали до мене у капсулах, немов на подіумі.
Бібліохранителі теж змовницьки переглянулася, як мої бібліокнигині, і потягли мене знову до дивної капсули.
– Хочеш побачити свою Теребовлю ХХІІ століття?
Я не встигла відповісти, як побачила нереальну, для мене, картину. Моє місто перетворилося на щось фантастичне, що висіло, немов би у повітрі: химерні сферичні будівлі, літаючі апарати та люди… Місто, немов би перемістилося у повітря. Ми опустилися нижче і я аж скрикнула від побаченого. Споруди мого міста, в котрих я жила у ХХІ столітті, були вкриті прозорими півсферами. Теребовлянська фортеця,міська ратуша, храми, будівля нашої княжої книгозбірні, музеї, пам’ятники та пам’ятки архітектури дбайливо збережені та рясно обсаджені деревами, кущами, квітами, травичкою. Житлові будинки сферичних форм разом з магістралями та офісними будівлями перенесені немовби на вищий поверх, а внизу все було схоже на казковий простір для дітей та туристів. Власне тим зеленим містом унизу прогулювалися химерні істоти, яких я бачила і в будівлі бібліотеки.
– Хто ці істоти? – запитала я своїх супутників.
– Це іншопланетні наші гості із паралельних Вселенних та сусідніх галактик, – з нотками поваги одночасно відповіли бібліохранителі.
– А чому їх не було в моєму часі?
– Ми вже тобі сказали, що люди в твоєму часі були недосконалими. Проте, коли нарешті, внаслідок квантового переходу, зникли війни, тюрми та різного роду конфлікти між людьми, коли людство збагнуло, що має берегти свій дім-планету Земля, тоді інопланетні форми життя змогли безпечно відвідувати нашу планету та контактувати з людьми, а люди отримали доступ до знань, з допомогою котрих отримали можливість подорожувати Всесвітом, простором та часом.
Я мовчки кивнула, бо все ще не йняла віри власним очам і вухам. Роботи, на жаль, казали щиру правду про людство мого часу. Я замислилася і незчулася як ми знову опинилися у будівлі бібліотеки перед етажерками із капсулами для книг.
– І все ж таки як тут, у ХХІІ столітті, опинилася зникла у Х столітті княжа книгозбірня, – знову перепитала я бібліохранителів. – Хто і де її знайшов?
Я уже адаптувалася до химерних пейзажів ХХІІ століття і готувалася засипати тисячами запитань моїх електронних супутників. Але мою увагу привернула товста книга зі знайомою палітуркою, я підійшла до неї.
– Не торкайся до неї! Ти не маєш доступу! Не смій, – підвищили голос бібліохранителі та було вже запізно, бо моя рука потягнулася до книги.
Яскравий спалах світла стер вмить усе довкола і я почула десь в середині мого мозку: «Доступ дозволено».
….
Знайомий чомусь захриплий голос Славка волав з мого айфону…
– Софіє, Софієєєє! Софі, відгукнися! Ти мене чуєш? Це кінець! Куди ти ділася? Софієєєє! – безупину кричав по ту сторону слухавки мій однокласник і щирий друг.
Відкриваю очі. Я лежу на підлозі в темному приміщенні архіву нашої книгозбірні, а на верхній полиці старої етажерки, під самісінькою стелею, промінь світла від мого телефону освічує палітурку найстарішої книги і з того самого телефону переляканим голосом волає мій друзяка Славко. Ох, яка ж я рада його чути знову!
– Славко, ти вже що цілу вічність кричиш? – кажу я і піднімаюся драбиною до верхньої полиці.
– Ти жива? Ти куди ділася? Я вже хвилин з десять тебе кличу. Що сталося, ти розчинилася в якомусь сліпучому світлі. Де ти його там взяла те світло? Ти впала з найвищої книжкової полиці ? – не вгавав Славко поки я піднімалася драбиною.
– Та помовч трохи. Зі мною все – ОК. Тільки щось час у тебе якось помаленьку йшов. Ти знаєш де я була?
– Ти зникла з простору доступу камери в якомусь світлі. Не бачив би на власні очі, то не повірив би. То де ти була?- уже спокійно, але з нетерплячкою в голосі, заговорив Славко.
– Ти не повірив би якби сам не бачив. Мені відкрився якийсь портал і потрапила в ХХІІ століття. Уяви, я була в нашій Теребовлі через 100 років!
– Щоооо?! – тепер настала черга Славка звідкись падати від почутого.
– Славко, ти – ОК? Я тобі все розповім, якщо ти завтра вранці будеш відволікати бібліокнигинь, щоб я без пригод і непоміченою вибралася звідси.
– Ти кажеш правду. Хто б міг подумати, портал доступу до квантової кротової нори і телепорт-двигун – це реально. І де – в бібліотеці!!! Крутяк!!! – Славко не міг ніяк заспокоїтися.
– Реально, Славцю, книжки треба читати, а не тільки в своїх гаджетах зависати, – випалила я швидко, щоб не пропустити нагоди поставити крапку у нашій вічній суперечці про книжки і технології. Я весь час доводила своєму другу, що все має бути в міру і одне одному має не заважати, а допомагати. І все, що винайшло людство, треба мудро використовувати для самовдосконалення (ой, я знову «завелася»!).
– Добро. Буде нагода знову записатися у читачі бібліотеки і переглянути свої погляди на читання, – сказав весело і вимкнув зв’язок мій перемелений друзяка Славко.
– Добро. До зв’язку, – вже сама собі сказала я серед ночі в оточені височенних етажерок із безцінними паперовими носіями інформації – книгами.
Післяслово.
Вранці мені, звісно із допомогою Славка, таки вдалося непоміченою вибратися із будівлі книгозбірні. Хоча я нікому не бажаю повторити свій «подвиг проникнення» без дозволу в приміщення під охороною.
Славко таки дотримав слова і записався до бібліотеки, позичивши книгу про квантову фізику.
Зізнаюся вам, що ця дивовижна нічна пригода в книгозбірні не дає мені спокою новими запитаннями: Як унікальна зникла княжа книгозбірня Х століття потрапила у ХХІІ століття?
Хто знайшов коштовну зниклу бібліотеку? І, найголовніше, – де?
Далі буде…