Любов Малецька

Малецька Любов Михайлівна (народилася 12 жовтня 1983 року в с. Загір’я Тернопільського району Тернопільської області) – українська письменниця, членкиня Національної спілки письменників України (2013). Лавреатка Тернопільської обласної літературної премії ім. Степана Будного (2010), обласної премії в галузі культури у номінації «Література – ім. Богдана Лепкого» (2023),  міської літературної премії ім. Михайла Левицького (2024).

У 2008 р. закінчила Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка (філологічний факультет). Працює бібліотекарем Тернопільської міської ЦБС бібліотеки-філії №4 для дітей.

Учасниця Всеукраїнського поетичного проєкту «Вакації–2» (2007). Учасниця Всеукраїнської наради молодих літераторів у місті Ірпінь (2009); у місті Вінниця (2018). Фіналістка фестивалю поезії «Підкова Пегаса» (2018). Учасниця Х з’їзду письменників України (2018).

Авторка та реалізаторка проєктів «Google–мапа «Літературна Тернопільщина» (2020), «Google–мапа «Літературні музеї України» (2021).

Авторка поетичних збірок «Останній міф» (2003), «Вузлики нерозгаданого» (2006), «Розсипаний обрій» (2009), «Подих…» (2011), «Жменька активованих хвилин» (2015), повісті в есеях «Розповім Тобі пошепки…» (2020), книги для дітей «Як подружилися Оля і Поля» (2021).

Неодноразово добірки творів були опубліковані у різних літературно-мистецьких і громадсько-політичних часописах та альманахах. Зокрема, у 2024 році вірші письменниці увійшли до Альманаху літературних творів бібліотечних працівників Тернопілля “БібліоЛіт”

***
Ті, що залишились, – птахи без вирію.
Їм не летіти заморськими зграями.
Кожен затято і твердо вирішив
Йти напролом, не озираючись.

Біженці світом, як центрифугою, –
Зрячий зі сховку не бачить зрячого.
Ті, що залишились, живуть під напругою –
Їм бо від нині втрачати нема чого.

Окрім звитяги кольору платини,
Окрім свобод, зібганих на торговищах.
Ті, що залишились, під прицілом стоятимуть,
Поки втікатимеш ти в бомбосховище.

***
Льон квітчастої блузки – на бильці,
У кутку коридору – підбори.
Сильна жінка наосліп дивиться,
Не дивуйтеся, також зморена.

Нишком сяде і в плед бавовни
Безпритульно окутує плечі,
Сильна жінка (така неповторна)
Дегустує самотньо вечір.

І дозволить собі порюмсати
У прочинені вікна-скельця,
І до півночі буде слухати
Аритмований стукіт серця.

А на ранок – кава із тостами
І монарша битва зі спамами,
Сильній жінці, повірте, не просто
Кожен день бути сильною заново.

***
Сповідальні легенди у прихистку жовтня,
Де останнє тепло і останній листок.
Тут твої почуття грім-вулканом назовні,
Тут сліди, де ти жив, де ти був, де ти змовк.

Тут конвульсії сліз і конвенції правди,
Бо ковток небуття нам защемлює сни.
Ми розтанемо, зникнемо, щезнем назавжди…
І у тому нема ні тривог, ні вини.

Просто велич Господня спроваджує світом.
Падкувати не гоже. Примирися, ачей!
Мусим встигнути дрібку себе зрозуміти
Перед тим, як довічність торкнеться очей.