Людмила Осідак
Народилася в 1978 році в селі Личківці Чортківського району Тернопільської області.
У 1995 році закінчила там школу. Пізніше навчалася у Львівському політехнічному технікумі, який закінчила з відзнакою.
Працює директором будинку культури та бібліотекарем у рідному селі. Ще з шкільних років пише вірші, під час навчання у технікумі брала участь у творчих вечорах і публікувалася в газеті «Вечірній Львів».
У 2024 році вірші авторки увійшли до Альманаху літературних творів бібліотечних працівників Тернопілля “БібліоЛіт”.
АЛЕЯ СЛАВИ
«Алея слави» – влучно хтось назвав,
Тут спочива найкращий «цвіт країни».
Спустився ангел з неба й запитав:
«Ну, як вам, хлопці, гріють рідні стіни?»
Без суєти вас огортає небо.
Сонце зустрічає небесний стрій,
Нічого більше вже не треба,
Лиш молитви за вічний упокій.
Проходиш тихо голову схиливши,
Ніяк не підбереш потрібних слів…
Вони на небі , ну а ти живий ще,
А кожен з них теж жити так хотів…
ЗАРВАНИЦЯ
Б’є із глибин невтомне джерело,
Вода у ньому грає та іскриться.
Кличе, чекає, вабить нас давно
Наш Божий дім, що зветься –
ЗАРВАНИЦЯ.
І ми душею линемо сюди,
Щоб наодинці з Мамою побути…
Напитися цілющої води
І Боже слово з висоти почути.
На нас чекає кам’яна дорога,
Якою сам Ісус Христос ходив.
Вона веде тебе й мене до Бога,
До здійснення найбільших в світі див.
Там, на горі, церковця дерев’яна
І український наш Єрусалим.
О, ЗАРВАНИЦЕ, людям Богом дана,
Ти диво з див, найбільше диво з див!
Дорога та крута і кам’яниста,
Де чути дзвін і відгук молитов,
О, Матір Божа, Матінко Пречиста,
Панує скрізь отут Твоя любов.
Святі ікони золотом покриті
Скільки людей зверталися до них!
Багатих, бідних і митрополитів,
Калік тих немічних і «грішників святих».
Нам не страшні ні спека, ні знемога,
Крізь смуток й біль – дорогами, полями
Зустріти найправдивішого Бога,
В обійми найласкавішої Мами!
Кожен несе тягар свій за плечима,
Несе свій жаль і розпач, і тривогу…
Заплаканими дивиться очима,
І просить Україні Перемогу!
СВІЧКА ПАМ’ЯТІ
Блакитні незабудки скрізь і всюди…
Так непривично вбрався листопад.
То гомін тридцять третіх, люди,
Нелюдське звірство, що придумав кат.
Ще наче рано випали сніги,
Порвало небо зоряну торбину.
На серце смутком спомини лягли,
Які тривожили у цю хвилину.
Гойдався місяць в яблуні гіллі,
А сніг лапатий плів йому сорочки.
І так, чомусь, згадалася мені
Сльоза стареча і три колосочки…
Вмирали, пухли, з розуму сходили,
Не тямлячи, за що їх прирекли.
І край дороги у сирі могили
Батьки із немовлятами лягли.
Нехай ніхто ніколи не пробаче
Той страшний гріх і прадідів хрести.
Як Україна у жалобі плаче,
На підвіконні свічку засвіти.