Її життя, як – дві пісні про прекрасне і рідне, і за своєю драматичністю, не поступається її ролям в театрі. А театр вона любила понад усе. І саме любов зіграла головну роль в її житті. Одна з найвідоміших жінок України, яка не просто вболівала за рідну землю, народ, а стала однією з тих, хто ніс далеко за межі нашої держави самобутню культуру української нації, про першу зірку української сцени, про… Марію Заньковецьку.
Вона народилась 4 серпня 1854 року у маленькому селі Заньки на Чернігівщині. Була з дворянського роду Адасовських. Мріяла стати співачкою. Вийшла заміж за офіцера Олександра Хлистова в надії, що той дозволить їй поступити у консерваторію та займатись співом. А голосом її Бог не обділив. Натомість почула від чоловіка, що призначення жінки – бути хорошою дружиною, матір’ю та господинею, а не думати про театр та консерваторію. Її надії рухнули… І ось ця хороша дружина, разом зі своїм чоловіком, опинилась в Бесарабії, у фортеці Бендери.
Як натурі творчій безрадісне, похмуре життя у військових фортецях швидко почало гнітити її. Та один випадок дав новий імпульс в її житті. Одного разу, приймаючи гостей, друзів чоловіка по службі, вона грала на фортепіано і тихенько наспівувала: «Коло млину, коло броду, два голуби пили воду…», спів підхопив чудовий чоловічий голос, такий теплий і чуттєвий: «Вони пили, воркотіли та й знялися, полетіли». Їхній спів гармонійно злився в єдиному дуеті. В серці щось солодко й тривожно защеміло. Вона рвучко обернулась. Це був товариш чоловіка, унтерофіцер Микола Садовський, один з братів Тобілевичів, згодом засновників українського театру. Із цієї зустрічі почалась важка історія їхнього кохання. Обоє залюблені в сцену, в умовах одноманітного життя у фортеці вони вигадують разом ставити вистави – “Наталку Полтавку”, картини з російсько-турецької війни. Вистави йдуть з аншлагом, успішному дуету радять виходити на професійну сцену. І ось, майбутній коханий, Микола Садовський, домовляється з чоловіком Марії, щоб той відпустив її грати у театрі. Так, так, 200 років тому, треба було просити у чоловіка, щоб той відпустив жінку займатися улюбленою справою. Чоловік Марії був військовим та у компанії офіцерів погодився відпустити Марію, навіть жартома дав письмову обіцянку із справжньою печаткою, але за однієї умови, якщо це буде український театр та грати там будуть українською мовою. Офіцер зхитрував – у той час, через імперську цензуру це було неможливо. То ж відповідь чоловіка Заньковецької можна перефразувати: “Марія буде грати у театрі, як рак на горі свисне”.
Але трапився щасливий випадок, як для Марії, так і для українського театру загалом – у 1881-ому році Міністерство внутрішніх справ частково дозволило ставити вистави українською мовою після жорсткої цензури. Але і таким маленьким шансом Марія скористалась на повну та опинилась у першому професійному українському театрі – Театрі корифеїв. Це був важкий шлях до… тріумфу. Важкий… але це був її вибір. Аби досягнути своєї мети… вона розриває подружні стосунки, подавши на церковне розлучення. Останнє коштувало їй заборони Синоду надалі виходити заміж і втрати батьківської прихильності. Батьки Марії Заньковецької були абсолютно проти її театральної кар’єри. Коли доньку запросили до театральної трупи, велика родина Адасовських колегіально вирішувала, пускати її в артистки чи ні. Ухвалили: нехай грає, але ні фамільного прізвища, ні чоловікового “легковажною професією” не соромить. Так Марія взяла собі псевдонім, утворений від назви рідного села, – Заньковецька.
Тендітна, струнка, мініатюрна, близько 150 см зросту, вона пильнувала себе по-королівськи: вбиралася в ошатні блузки, розшиті гладдю на манір народного одягу, елегантні сукні, капелюшки й рукавички, носила вишукані шалі й пальта, оздоблені каракулем за останньою модою, замовляла запашні креми з Лондона. Вона володіла якимсь внутрішнім магнетизмом, великим впливом на глядача. Її неодноразово просили ощасливити російську сцену й покинути українську. Вона ж завжди відмовлялась. “Наша Україна занадто бідна, щоб її можна було покинути. Я занадто люблю її, мою Україну, і її театр”. Перед виходом на сцену, вона повторювала слова наче заклинання: “Захочу, ви будете плакати, а захочу, будете сміятись…”
Критики писали: “І що це за артистка? Здається, що після її нервових викликів, живої гри м’язами голосу, обличчя і рук її винесуть зі сцени хвору: самі безтілесні нерви грають перед вами. А насправді це не так: як рибі живеться тільки у воді, так і її нервова натура почуває себе гарно на самих верхів’ях нервового пафосу”.
“Це зірка першої величини, перша малоруська артистка без недоліків. Дивний талант пані Заньковецької різнобічний: в драмі вона викликає кожен вечір істеричні ридання глядачів, до сліз заставляє реготати в комедії, неповторна в опереті, ще не зустрічалася до сих пір на сцені така різнобічність таланту жінки!” А захоплені шанувальники приносили їй квіти кошиками, друкували оди-листівки, зізнавались в коханні просто на вулиці, після вистав молодь несла актрису в кріслі додому, як королеву.
Кажуть, що Микола Скліфосовський та Олександр Богомолець водили своїх студентів у театр на вистави із Заньковецькою, як на “психологічний практикум” щоб наочно показати нюанси психологічних станів. Її ж геніальна гра “на розрив” підживлювалася непевними особистими стосунками: кохання до Миколи Садовського і 27-річний цивільний шлюб із ним принесли актрисі порівну і щастя, і біль. Постійні любовні зради Садовського, сварки, її спроби самогубства, втечі з гастролей, а потім… примирення.
“На масниці йшла “Циганка Аза”. У першім ряду партеру сиділа вишукано вбрана дама в білій французькій перуці. По скінченні другої дії, яку так блискуче вів Микола Садовський, дама підійшла до бар’єру й кинула Садовському розкішну троянду миру і любові. Дама ця була Заньковецька”. Так, у Києві, в лютому 1900 року, відбулось примирення на очах у всієї театральної спільноти Марії Заньковецької і Миколи Садовського. А ще… виховання сина Садовського від коханки. Життя Марії було схоже на латиноамериканський серіал.
У 1907 році вони разом створили в Києві перший стаціонарний театр України. Марія Костянтинівна взялась готувати молодь до нової сцени. І тут знову… зрада. Садовський закохався в юну фам фаталь Марію Мінченко. Це й стало останньою краплею у їхньому до болю драматичному житті. У 1909 році Марія Заньковецька, відзначала 25-річний ювілей творчості.
“Сьогодні у Києві велике українське свято, один з нечисленних світлих днів серед наших похмурих буднів і щоденних турбот: українське громадянство святкує 25-літній ювілей сценічної діяльності Марії Заньковецької. Доля Марії Заньковецької тісно пов’язана з долею українського театру. Її тріумфи були тріумфами і славою театру в часи його найвищого цвіту, коли він засіяв блискучим світлом серед мороку нашого національного життя” – писали газети.
Опісля святкування вона набралась мужності й… залишила театр Садовського і його самого. Як і колись, це був її вибір. Цього разу вороття вже не було. Драма спільного життя Садовського і Заньковецької завершилась. Решту життя вона віддала іншим сценам: перейшла на ролі літніх жінок, грала тепер Терпелиху у “Наталці Полтавці”, виступала в мандрівних трупах, допомагала Гнатові Юрі організувати гастролі Гуцульського народного театру, надавши під заставу всі свої коштовності, організувала власний театр “Українська трупа під орудою М. Заньковецької” і першою дістала звання “Народної артистки УРСР”. Знаходячись у розлуці, вони продовжували цікавитись життям одне одного у спільних знайомих, адже не були чужими людьми. Він вшанував її 40-річний ювілей виставою “Гандзя” в Ужгороді, надіслав вітальну телеграму, а також грошовий збір за спектакль. Вона вже хворіла. Остання їх зустріч відбулась 1926 року. Микола Садовський наважився навідатись до Марії Костянтинівни та… вона не стрималась й почала згадувати й дорікати за минуле. Відновити теплі і дружні стосунки не вдалося. Він пішов від неї ображений.
“Ми дві пісні з тобою про прекрасне і рідне. Тільки пісні такі, що по-різному співаються. Тож простимось навіки, розійдемось з тобою, розійдемось без сліз та печалі. І вірно так судилося долею, що з тобою ми щастя не знали”. Невдовзі Миколи Садовського не стало. Коли Марії Костянтинівні сповістили про смерть Садовського вона вже не виходила з дому і попросила положити від неї у труну ладанку, на знак того, що вона йому все вибачила.
Родичі підвели до вікна тяжко хвору Заньковецьку. Вона пильно дивилась на процесію, яка по дорозі на Байкове кладовище зупинилась поблизу її будинку, і шепотіла слова прощання: “Прощай, мій старий друже! Зрадливий та коханий”. Не знала вона, що якось він признався Панасу Саксаганському: “Я дуже винен перед Марусею, тяжко винен. Хотів їй сказати при останній нашій зустрічі та не зміг”.
За рік і вона пішла з життя. Померла тихо, задрімавши у спокійному сні. Після смерті актриси, вийшло багато видань, присвячених Марії Заньковецькій із документами та фотографіями з колекції Музею театрального, музичного і кіномистецтва України (складовою частиною якого є Музей Марії Заньковецької у місті Києві). На батьківщині актриси в селі Заньки у 1964 році відкрито будинок Музею Марії Заньковецької. Спілкою театральних діячів України у 1993 році встановлено її іменну премію. У багатьох містах вулиці названо на її честь. А у місті Лева діє Львівський Національний академічний театр імені Марії Заньковецької. Тут, у 2017 році, до 100-річчя театру, відновили виставу про найславетнішу європейську театральну зірку, про нелегке життя видатної української драматичної актриси кінця XIX – початку XX століття Марію Заньковецьку. Сорок років вона віддала сцені, підкоряючи своєю грою сучасників.
Її поховали на головній алеї Байкового кладовища поруч із могилою Миколи Садовського. Адже вони – дві пісні про прекрасне і рідне…