Олена Пчілка. Жінка. Націоналістка. Модниця.
Вона народилася 29 червня 1849 року в місті Гадяч Полтавської губернії в родині небагатого поміщика – високоосвіченого дворянина Петра Якимовича Драгоманова. В сім’ї було шестеро дітей, якими опікувалася мати – Єлизавета Іванівна Цяцька. Їм змалку прищеплювали любов до всього українського. «Можна сказати, що українська течія оточувала нас могутньо: се була українська пісня, казка, все те, що створила українська народна думка і чого держався тодішній народний побут. А пісень чули ми за дитячі літа стільки, що й не злічити! Усякі народні обрядності не минали нашого двору: колядування, посипання, запросини на весілля. Чи можна ж було нам не знати українського слова, коли воно було просто таки нашою рідною, притаманною стихією?». Так згадувала про своє дитинство Олена Драгоманова. Більшість її знають як Олена Пчілка – українська письменниця, меценатка, перекладачка, видавниця, етнографка, фольклористка, публіцистка, журналістка, громадська діячка, і… мати Лесі Українки. Вона нам більше відома саме завдяки видатній донці і зовсім трішки завдяки шкільній програмі, де один короткий урок української літератури присвячений її оповіданням та дитячим казкам.
Мало хто знає, що Олена Пчілка – це творчий псевдонім Ольги Петрівни Косач. У 1876 році вона видала книжку «Український народний орнамент». Працю вважала однією з головних життєвих засад, і діалектне «пчілка» обрала як псевдонім, що нагадував про дбайливий невпинний труд.
Вродлива, струнка, з гордою поставою, з великими сірими очима, чорним волоссям, м’якими рисами обличчя полтавчанка, аристократика з міста Гадяч, рідна сестра славетного професора Михайла Драгоманова, дружина впливового юриста, статського радника Петра Косача, мама шістьох дітей, серед яких Леся була п’ятою дитиною. Вона – справляла на богему враження. Це про неї гострий на око й точний на слово Іван Франко згодом напише: «Ви перші і досі одинокі виводите в українській мові правдиву, живу конверзацію освічених людей. Досі ми її ніде не бачили: ні у Івана Нечуя-Левицкого, ні у Панаса Мирного, ні у Григорія Кониського. Всі вони гарно можуть підхопити розмову селянську, але розмови освіченого товариства – годі».
Пані Косач у свої часи була видатнішою за свою знамениту дочку. Її поважали не лише як господиню великої зразкової сім’ї, а й за її публіцистику і перекладацький фах. Переклади посідають значне місце у творчому доробку Олени Пчілки (вона знала 5 мов). Це вона є автором перекладів і переспівів світової класики: Овідія, Адама Міцкевича, Йоганна Гете, Ганса Крістіана Андерсена, Віктора Гюго, а також публіцистичних, літературно-критичних статей і спогадів про своїх видатних родичів та друзів: «Михайло Старицький» (1904), «Марко Кропивницький яко артист і автор» (1910), «Євген Гребінка і його час» (1912), «Микола Лисенко» (1913), «Спогади про Михайла Драгоманова» (1926) та інших діячів української культури. А її збірку віршів «Думки-мережанки» цитувала вся тодішня творча еліта. Її прогресивність захоплювала не лише жінок, а й чоловіків. Вродою Ольги Драгоманової-Косач захоплювалися завжди, у всі роки, у всі часи. Зокрема Михайло Старицький і Мелітон Бучинський. Їй присвячували свої поезії замиловані її зовнішністю шанувальники. А мовознавець і фольклорист, Іван Зілинський, після відвідин у 1911 році, був вражений привабливістю цієї уже не молодої жінки: «Олена Пчілка зробила на нас сильне враження своїм зверхнім виглядом, а ще більше своєю надзвичайною інтелігенцією. Перед нами стояла дуже поважна жінка в силі віку, повна життя та енергії. Дуже симпатичне обличчя, без найменшої зморшки, чорні палкі очі та чорне, наче в ворона, волосся свідчили про її колишню вроду. Ніхто не сказав би, що вона саме тоді почала шістдесят третій рік життя».
Вона була першою у багатьох сферах життя. Першою українкою, чий чоловік пішов у… декретну відпустку. Після народження Лесі Ольга Петрівна дуже погано почувалася (сьогодні сказали б «післяпологова депресія») і їй приписали відпочинок на курорті, куди вона й поїхала, залишивши чоловіка з немовлям. Петро Косач спеціально для цього взяв відпустку на службі, а працював він, між іншим, головою Луцько-Дубенського з’їзду мирових посередників.
Вона першою запровадила моду на вишиванки серед тогочасних жінок. Олена Пчілка сміливо змінювала ошатні аристократичні сукні й пишні зачіски на народний український стрій з косою та вінком і так виходила не лише до гостей свого дому, а й в люди – у справах, на заходи, зустрічі, що в час зросійщення й заборони усього українського було викликом. «Ніколи не була радикалкою-нігілісткою, і, бувши вродливою жінкою замолоду, одягалася й зачісувалася як показувала тогочасна мода і її жіночий інстинкт, щоб виглядати якнайкраще», – згадувала про матір Ольга Косач.
Олена Пчілка стала першою збирачкою і знавчинею українського орнаменту. У 1876 році вона представила книжечку-розвідку «Український народний орнамент (зразки вишивання, ткання, писанок)». Сталася дивина: у 27 років молода жінка зажила слави першого в Україні знавця декоративного мистецтва. Досвідчені етнографи дивувалися: одна справа – зібрати вишивки, тканини, писанки, а інша – підготувати та надрукувати ґрунтовне видання. А видання вражало: «Передмова» плюс 31 таблиця узорів, ретельні коментарі до кожного з них, 298 зразків вишивок на 26 таблицях, шість типів тканини і п’ять зразків прикрас на 27-й, додатковій таблиці, плюс вісім зразків орнаментів на килимах і 23 візерунки на писанках. Зразки впорядковані за способом шиття, техніками виконання, що засвідчували декаду їхнього виникнення. Обережно вона збирала коштовну самобутність та деталізувала багатство народної орнаментики. Видання «Український народний орнамент» здобуло широкий розголос – як в Україні, так і за кордоном, мистецький альбом витримав аж п’ять видань.
Взагалі, вона була закохана в етнографію: записувала пісні, обряди, народні звичаї і найбільшу свою колекцію склала, мешкаючи з чоловіком і дітьми в Новоград-Волинському. А дослідження Олени Пчілки «Українське селянське малювання на стінах» стало повноцінною науковою роботою. Вона першою з жінок взялася модернізувати і реформувати українську мову. Її століттями спрощували до рівня сільських говірок. І Олена Пчілка разом з Михайлом Старицьким, Іваном Франком, а потім і з донькою Лесею Українкою взялася за реформування мови. Саме їй наприклад, належать звичні зараз, а колись неіснуючі слова «палкий», «променистий», «мистецтво», «переможець», «нестяма». Втім, тоді, як і зараз, старше покоління нововведень не приймало. Кажуть, Марко Вовчок та Нечуй-Левицький обурювалися, що молоді псують чудову народну мову.
Вона перша жінка-борець за українську мову. Родина Косачів була однією з перших популяризаторів української мови та культури на той період. Так вони жили, так вони боролися з системою. Українка за походженням і щира патріотка в душі, вона пишалася своїм походженням і привчила дітей шанувати рідну землю, народ і звичаї. Ольга Петрівна всіма силами протистояла зросійщеності – навіть дітей не віддавала до російськомовних шкіл, навчаючи їх вдома. Коли вони приїхали в Новоград-Волинський, вся еліта дивувалася, що діти ходять в українському строї, у вишиванках, що вони розмовляють українською мовою.
А на відкритті пам’ятника Івану Котляревському в Полтаві Олена Пчілка демонстративно виступила українською, попри царську заборону і ризик арешту. Вона була єдиною жінкою, яка увійшла і поїхала в складі делегації українських інтелігентів на перемовини до царського прем’єра добиватися скасування заборони друкувати книжки й викладати в школах українською мовою. За більшовиків, у 1920 році, під час святкування дня народження Тараса Шевченка у Гадяцькій гімназії Ольга Петрівна огорнула погруддя поета національним синьо-жовтим стягом. За свої націоналістичні виступи Пчілку навіть хотіли заарештувати, але відпустили за умови виїзду з міста.
Вона разом з подругою Наталією Кобринською у Львові заснувала й видала перший жіночий альманах «Перший вінок». Цим давала можливість видатним жінкам того часу – письменницям, активісткам друкувати свої оповідання, маніфести, роздуми. В альманасі Олена Пчілка публікувала й свої твори: «Товаришки», «За правдою», «Світло добра і любові». Вона понад 10 років була видавцем патріотичного журналу «Рідний Край». За власний кошт видала «Співомовки» Степана Руданського і скуповувала українські книжки для клубної бібліотеки. У період 1908-1915 роки Олена Пчілка стала творчою фундаторкою та рушійною силою журналу «Молода Україна», що регулярно виходив як додаток до «Рідного краю» і фактично став першим періодичним виданням для дітей Наддніпрянщини.
На його сторінках Олена Пчілка надрукувала чимало своїх творів та адаптованих для дітей цікавих нотаток із різних галузей знань – мовознавства, літературознавства, фольклористики, етнографії, історії, музики, образотворчого мистецтва, а також – творів інших письменників та перекладів світової літератури. Олена Пчілка внесла значний вклад в українську дитячу літературу. Вона говорила: «Щоб не виростали вони перевертнями, щоб звикали шанувати рідне. Діти – се наш дорогий скарб, се наша надія, се – молода Україна». Чому вона так дбала про молодь?
Бо ніколи Олена Пчілка на забувала мудру батькову науку, котрий своїм дітям дав шанс вчитися не з-під палиці, а за власним бажанням. Тільки так народжуються по-справжньому вільні люди, а з них складаються незалежні держави.
Самовіддано й плідно працювала в царині етнографії, стала першою жінкою-академіком. Олена Пчілка-науковець була автором видань: «Вислід про колядки волинські» (1908 року особисто авторкою записано 12 унікальних колядок), стверджуючи, що колядки та щедрівки – це феномен не тільки в українській, а й у цілій світовій культурі, «Українські народні легенди останнього часу» (записи 20-х років на Вінниччині), «Українська гумористика», «Українські узори», «Українське селянське малювання на стінах», «Про легенди й пісні» та інших. З 1925 року вона член-кореспондент Всеукраїнської академії наук Української РСР. Працювала в різних наукових комісіях аж до смерті у 1930 році. Фактично, статус академіка і поважний вік врятував Олену Пчілку від репресії за антибільшовицькі погляди. Коли до неї, вже немічної, вісімдесятирічної та майже паралізованої жінки, прийшли чекісти з ордером на арешт, то просто зжалились й залишили вдома.
У першій декаді жовтня 1930 року українську берегиню ховали тихо. Майже непомітно. Без належного пошанування. Ні революційного оркестру, ні православного священика, ні людської панахиди. Біля будівлі Академії Наук Української РСР, малолюдна хода жалобної процесії у легкій надії стишила крок, але боязко не зупинилася. Ніхто з колег не вийшов, аби по-християнськи попрощатися із совістю нації. Щоправда, багато хто з науковців уже на той час – або опинився за ґратами, або махав кайлом у Соловках, або ж емігрував. Тваринний жах огортав суспільство. Уже на цвинтарі біля труни світлої трудівниці тихо промовчали зацьковані Микола Зеров, Марія Грінченко, Микола Садовський. Лише сивий колишній голова Центральної Ради УНР Михайло Грушевський нервово звільнившись від руки дружини, дитячої письменниці Оксани Стешенко, та, кидаючи грудку вогкої землі на могилу української берегині, наче каючись, вибачився: «Нехай ця земля буде тобі пухом! Вічна тобі пам’ять на рідній землі…» Більше ніхто тишу порушувати не наважився. Її поховали на Байковому цвинтарі.
Поклали народну просвітницю поруч із коханим чоловіком – Петром Антоновичем Косачем, славетною донькою – Лесею Українкою і старшим сином-істориком – Михайлом Косачем. Вона померла на руках однієї з доньок. Саме ця донька – Ольга Косач-Кривинюк зберегла частину сімейного архіву. Завдячуючи цьому, ми зараз маємо змогу розглядати на вицвілих світлинах жінку – розумницю, модницю, красуню, націоналістку – видатну українку Олену Пчілку. За різноманітністю літературних та наукових інтересів, жанрів та видів інтелектуальної праці вона значенням для нашої культури може зрівнятися з єдиним велетнем – Іваном Франком.
Бо була вона родюча – мов земля, а робоча – як бджола… Як багато ми ще не знаємо про наше минуле, і як багато ще варто дізнатись і… пам’ятати.