Михайло Грушевський народився 29 вересня 1866 року у м.Холм.
Виріс на Кавказі — спочатку в Ставрополі, а потім у Владикавказі. Навчався у Тифліській гімназії. Під час навчання у гімназії Михайло Сергійович зачитувався книгами М. Костомарова, П. Куліша, М. Максимовича. Батько всіляко заохочував потяг сина до історичних знань, передплачував для нього “Киевскую старину”, де друкувалося чимало полемічних статей про походження Русі, історію України, козаччину.
Мабуть, під впливом цих історичних студій юний гімназист у далекому Тифлісі мріє якнайскоріше повернутися на Україну і в останньому класі визначає своє майбутнє. У липні 1886 р. він звертається з листом до ректора Університету Святого Володимира з проханням зарахувати його на історичне відділення історико-філологічного факультету.
Дослідницькі нахили студента, його постійний інтерес до історії України привернули увагу видатного історика, професора Володимира Антоновича. Під його керівництвом М. Грушевський написав чимало коротких статей, оглядів, есе. Вінцем його наукових пошуків студентського періоду стала перша глибока наукова розвідка “История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века”, за яку автор одержав золоту медаль.
У 1890 р. Грушевський закінчив університет. У 1897-1913 pp. Михайло Сергійович очолював Наукове товариство імені Т. Г. Шевченка. Значну увагу приділяв підготовці наукових кадрів, створив власну наукову школу. Її представники Василь Гарасимчук, Іван Джиджора, Мирон Кордуба, Іван Кревецький, Іван Крип’якевич, Омелян Терлецький, Степан Томашівський.
Головною працею життя Михайла Грушевського вважається багатотомна “Історія України-Руси”. Грушевський вважав написання такої фундаментальної праці справою честі свого покоління і трудився над нею упродовж більшої частини свого життя. Перший том вийшов у Львові 1898 року, а останній, десятий, присвячений подіям 1657–1659 років, надрукувала його донька Катерина в 1936 році, вже після смерті Михайла Грушевського.
Від 1897 року тривалий час домагався відкриття у Львові самостійного українського університету. Був одним із організаторів Української національно-демократичної партії в Галичині.
1906 року виступив із програмою заснування українських кафедр у всіх університетах підросійської України. Ініціював створення 1904 року у Львові громадської організації – Товариства прихильників української літератури, науки і штуки, яка підтримувала творчу інтелігенцію.
Співпрацював з Українською думською фракцією в І та ІІ Державних думах Росії та її друкованим органом – “Украинским вестником”. Належав до засновників і членів Ради української політичної партії в Російській імперії – Товариства українських поступовців. Політичну платформу того часу Грушевський базував на засадах конституційного парламентаризму й автономії України.
З 1917-го року Михайло Грушевський – голова Української Центральної Ради, головний ідейний натхненник українського національного руху. Під його керівництвом Центральна Рада еволюціонувала від вимог національно-культурної автономії до проголошення незалежної Української Народної Республіки.
Грушевський був автором головних політичних документів. Своє бачення національно-культурного і державницького поступу України викладав у виступах, статтях, брошурах, концептуальних положеннях Української революції 1917–1921 років. У статтях “Якої ми хочемо автономії і федерації”, “Хто такі українці і чого вони хочуть”, “На переломі”, “Українська самостійність і її історична необхідність” обґрунтував стратегію досягнення державної незалежності.
Михайло Сергійович – головна дійова особа тогочасного українського політичного життя. Без його участі не відбувалося практично жодне масштабне зібрання. Надавав великого значення конституційному процесові. Під його керівництвом розроблялася Конституція УНР, прийнята 29 квітня 1918 року.
Після гетьманського перевороту відійшов від активної політичної діяльності.
У березні 1924 року повернувся в Україну, щоб завершити “Історію України–Руси”, що неможливо було здійснити без вітчизняних архівів і бібліотечних зібрань. У 1924–1930 роках очолював історичні установи ВУАН: кафедру історії українського народу при Історико-філологічному відділі, Історичну секцію з численними комісіями, археографічну комісію. Осередком його історичної школи стала новостворена Науково-дослідна кафедра історії України. За редакцією вченого в цей період було випущено 80 книг, серед них періодичні та серійні видання: “Україна”, “Науковий збірник”, “Студії з історії України”, “За сто літ”, збірники комісій порайонного дослідження історії України.
У 1929-му Грушевського обрали академіком академії наук СРСР. Однак вже згодом розпочався погром історичних установ, створених Михайлом Сергійовичем: у 1930 році було ліквідовано комісію Історичної секції, Науково-дослідну кафедру історії України, закрито всі видання.
Михайло Грушевський – видатний громадський і державний діяч, визнаний лідер національно-демократичної революції. Ще у юності, захопившись історією, він став визначним українським істориком. Творча спадщина М. Грушевського налічує більш як 2 тис. бібліографічних одиниць — книг, статей, рецензій, інших публікацій.
Є всі підстави стверджувати, що Михайло Сергійович Грушевський став справжнім ідеологом української революції, творцем її концепції. Саме його праці містять найголовніші, найвагоміші елементи платформи українського національно-визвольного руху,національного державотворення, національного відродження в цілому.