Коли говоримо про талановитих людей, ми не можемо говорити про них як про ідолів. Єдине чим вони відрізняються від інших – в них є дар Божий. Він сам по собі був яскравим: і як людина і як режисер. Особистість Сергія Параджанова затьмарювала собою навіть такий визначний фільм, як «Тіні забутих предків». А його «Тіні забутих предків» це – фільм-ікона українського кіно. Знятий вірменином: горець про горців. Але, напевно, важливою є не кров, а душа: наскільки він був відкритим, вмів працювати з нашою ментальністю, зміг розкрити тему.
Мабуть тому «Тіні забутих предків» – шедевр. Шедевр, що увійшов до книги рекордів Гіннеса, здобувши 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них – 24 Гран-прі) у 21 країні. А Гарвардський університет вніс його до списку обов’язкових до перегляду студентам, які претендують на вищий ступінь у кінознавстві. Тільки у колишньому Радянському Союзі фільм на довгі роки ліг на поличку. Єдине що вдалося… Фільм вийшов українською мовою і не був дубльований російською, що було для того часу майже нечуваним.
Параджанов одразу став знаменитістю, відомим режисером, а влада побачила в ньому ще й українського націоналіста, мабуть, тому що він потоваришував з дисидентами і не приховував свого невдоволення культурною політикою Радянського Союзу. Якби не панівна тоталітарна система, Сергій Параджанов зміг би ще більше себе розкрити. Є багато різних історій стосовно того, чому відбулося його ув’язнення. Сама система почала знищувати його одразу після успіху «Тіней забутих предків».
Він, як вірменин, був людиною гарячою, гострою на язик, дозволяв собі достатньо сміливі заяви. Система не любила тих людей, які були не згодні з існуючим режимом. Тому… вона почала протидіяти. Спочатку його знищили, не даючи працювати. В Україні, на жаль, після тріумфальних «Тіней» Параджанову нічого більше не дозволили: залишились тільки кінопроби «Київських фресок» (про тогочасне київське життя), нереалізовані сценарії та протоколи їхніх обговорень. Після прем’єри «Тіней» 4 вересня 1965 року в кінотеатрі «Україна», на якій відбувся акт протесту проти арештів інтелігенції Сергія Параджанова, як режисера «зарубали» і в Москві, і в Україні. Зрештою, зрозумівши, що в Києві йому нічого не дозволять, він їде до свого рідного Єревану, де ставить фільм «Саят-Нова». Коли знову повертається до Києва на свою таку рідну кіностудію імені Олександра Довженка 17 грудня 1973 року його ув’язнюють в Лук’янівській тюрмі.
Слідство було формальністю, колишнє КДБ вже давно все вирішило. Йому не вибачили як акту протесту на «Тінях», так і того, що в квітні 1968 року він підписав «Лист 139» до генерального секретаря Центрального комітету комуністичної партії Радянського Союзу Леоніда Брежнєва, протестуючи проти арештів молодої інтелігенції в Україні. Його визнали винним задовго до судового процесу. Суд виніс вирок: п’ять років у виправних колоніях суворого режиму. Покарання Параджанов відбував у трьох колоніях серед рецидивістів. Губник, Стрижавка, Перевальськ…ув’язнення довжиною в довгих чотири роки.
З листів Сергія Параджанова:
– «Я звикаю і все вважаю закономірним»;
– «Я в новому таборі. Дуже розгублений і нещасний. Багатолюдний. Тому боюсь усього. Набув кличку «Старий»;
– «Мабуть, вивчивши мене в Стрижавці, тут же пошлють далі, так як на території Української Радянської Соціалістичної Республіки, мабуть, є ще строгі табори»;
– «Я знаю свою вину, але думаю, що сиджу за інше. Не треба було підписувати свого часу листи і різко виступати з трибун. Чому я, вірменин, повинен жити в центрі Києва і робити український кінематограф. А ще отримувати призи на міжнародних фестивалях. Чому? За це треба розплачуватись».
Здається, що Сергій Параджанов втомився і здався. Але… В хід пішла міжнародна спільнота. Арешт митця сколихнув громадську думку в демократичних країнах: почали з’являтись різні ініціативи, які покликані були чинити тиск на радянську владу і вимагати звільнення режисера. А це публікації в пресі, відкриті листи, підписані діячами культури, кінопокази та дискусії, зокрема, спеціальний семінар на Венеційському Бієнале інакодумства 1977 року, присвячений Сергію Параджанову. Це була міжнародна кампанія солідарності за звільнення Параджанова. Але зусилля цієї кампанії були… марними. Своїм достроковим звільненням, 30 грудня 1977 року, Сергій Параджанов має завдячувати Луї Арагону – французькому поету і прозаїку, члену Гонкурівської академії, діячу Французької комуністичної партії, лауреату Міжнародної Ленінської премії «За зміцнення миру між народами».
Слово, вкладене у вухо генеральному секретареві ЦК КПРС Леоніду Брежнєву у ложі Большого театру, змогло зробити те, що виявилось не під силу всім зусиллям міжнародної спільноти. Але її зусилля, як виявилось, не були марними. Масштаби спільноти і та велика міра тиску, який відчувала на собі радянська влада, показує нам, наскільки сильно ця влада боялася Параджанова. Як і наших: Василя Стуса, Володимира Івасюка, Михайла Бойчука, Василя Симоненка, Олександра Мурашко, Якова Струхманчука, Леся Курбаса, Миколу Куліша, Миколу Хвильового. Цей список можна ще довго продовжувати. Але… це буде вже інша ART-розповідь.
«Хай живе Україна! Хай живе український націоналізм у тому сенсі, в якому розумію його я: не можна допустити, щоб настав час, коли не буде слова українського, не буде пісні української, і не буде сонця українського, і не буде соняшника українського».
Цим словам Сергія Параджанова 36 років але вони актуальні дотепер. Особливо в теперішній час. Ось таке життя, прожив Сергій Параджанов в Україні. З невеликими перервами з 1952 по 1973 рік він жив у Києві і працював на Київській кіностудії імені Олександра Довженка, де був лідером незалежного мистецтва в часи «відлиги».
«Мені здається, що режисером треба народитися, – казав він в одному з пізніх інтерв’ю». Україна пишається, що цей режисер славив її. Він любив Україну. Навіть хотів бути похованим в Україні. Це він, вірменин Сергій Параджанов, великий режисер, великий митець, який залишив яскравий слід у світовому кіно.