Любомир Гузар був постаттю безмежних горизонтів: не просто релігійним діячем та главою церкви, він був і залишається моральним авторитетом для кількох поколінь українців. Прийнявши управління Українською греко-католицькою церквою на тому етапі, коли її називали «регіональною», і довівши до статусу церкви для всієї країни, патріарх Гузар добровільно передав владу молодому наступнику, щоб мати ще час бути корисним для держави.
Любомир Гузар народився 26 лютого 1933 року у Львові в родині Ярослава та Ростислави Гузарів. Безхмарне дитинство закінчилося у вересні 1939 року. Тоді німці почали бомбардувати Львів. У 1944 році сім’я емігрувала до Австрії – Ярослав Гузар потрапив до списків осіб, яких НКВС мав заслати до Сибіру. Похапцем зібравши речі, Гузарі вночі виїхали до Зальцбурга. «То була добра нагода побачити світ», – коментував згодом Любомир ту нічну втечу. Він взагалі ніколи не акцентував увагу на своїх поневіряннях, просто зазначав: «Я жив спокійним життям».
Сім’я Гузарів на деякий час затрималася у Відні, де в батька, Ярослава Гузара, збереглися знайомства ще з часів навчання. Але незабаром довелося втікати далі: адже наближалася радянська армія. Як біженці сім’я Гузарів перебувала у таборах для переміщених осіб неподалік Зальцбурга.
Переїзд до США припав на 1949 рік – тоді Америка та Канада дозволили емігрантам приїздити в їхні країни, навіть без дозволу на роботу. Єдиною вимогою було отримання запрошення від когось, хто живе у США. Такого листа родині Гузарів надіслав колишній однокласник Ярослава – і сім’я вирушила за океан.
Любомир вступив до малої духовної семінарії (St. Basil College Seminary) у Стемфорді, де здобув середню освіту. З 1958-го протягом 11 років він – вчитель і префект у Стемфордській Духовній Семінарії Святого Василія. За рік до цього отримав ліценціат богослов’я та був висвячений на священика у Стемфордській єпархії.
На рідну землю після довгої еміграції він повернувся лише в 1990 році як звичайний турист. Згадував, що тоді не міг стримати сліз, адже куди б не йшов, усюди чув українську мову. Він уперше за весь час не відчув себе чужинцем. Але Львів його здивував – люди були пригнобленими, а місто занедбане, «ніхто не усміхався».
У 1996 році Гузара обрали помічником глави УГКЦ Мирослава Івана Любачівського, бо стан здоров’я останнього був поганим. Коли 14 грудня 2001 року кардинал Любачівський помер, Синод обрав Любомира Гузара Верховним Архиєпископом Львівським та Главою Української греко-католицької церкви.
Спершу осідком УГКЦ був Львів, але Гузар прийняв рішення, що загальноукраїнська церква має мати свій центр у Києві. Відтак 21 серпня 2005 року переніс свій осідок до столиці. Саме в часи незалежності УГКЦ стала найбільшою східною самоуправною церквою у католицькій спільноті, церквою із власним обрядом константинопольської традиції. Віряни побачили новий тип церкви – відвертої та відкритої.
У 2001 році завдяки сприянню Любомира Гузара, Україну відвідав Папа Іоан Павло ІІ і вперше за всю історію виголосив промову українською мовою. Найбільшим внеском Гузара у розвиток УГКЦ фахівці вважають те, що ця церква не просто стала однією з найбільш популярних в Україні, але й була включена у світовий християнський контекст.
У 2011 році несподівано для багатьох владика Гузар публічно оголосив про свій відхід з поста глави церкви, посилаючись на проблеми зі здоров’ям. Тим не менш він був одним із небагатьох, кому довіряло українське суспільство. Секрет такої популярності Гузара більшість людей, які знали його, пояснюють простотою і мудрістю відповідей архієпископа на гострі питання, які хвилюють сучасну людину.
Любомир Гузар – геніальна особистість, яка мала мрію бути Людиною: «Маю велике бажання – бути людиною у повному значення того слова. Зустрівшись із такою людиною, ви відходите від неї кращі». Попри це він зізнавався, що не впевнений стовідсотково, що означає «бути Людиною». Любомир Гузар часто любив розповідати легенду про філософа Діогена, який посеред дня ходив із ліхтарем і говорив, що шукає (справжню) Людину. «Людей на світі дуже мало…», – говорив Блаженніший.