Лифар Серж
Серж Лифар – талановитий балетмейстер, неперевершений танцівник, видатний українець, який зробив величезний внесок не тільки в національну, а й у світову художню культуру. Народився Сергій Лифар 2 квітня 1905 року у Києві в багатій аристократичній родині з козацьким корінням. З дитинства Лифар співав у церковному хорі Софіївського собору, брав уроки гри на скрипці у професора Воячека, відвідував клас фортепіано у Київській консерваторії. Але визначальною в його долі стала зустріч із Броніславою Ніжинською, сестрою відомого на той час танцівника Вацлава Ніжинського. Саме її київська балетна студія «Школа руху» і стала для 17-річного Сергія першим кроком до вершин слави.
У 1922 Ніжинська емігрувала до Парижа, де співпрацювала зі знаменитим «Російським балетом» Сергія Дягілєва. Через рік вона запросила до трупи своїх найкращих учнів, серед яких і Лифаря. Самовіддана праця, фанатична любов до танцю швидко зробили зі скромного, допитливого юнака першого соліста «Російського балету». Після його фантастичних тріумфів у ролях Блудного сина в однойменному балеті Прокоф’єва, Аполлона й Івана Царевича в «Аполлоні Мусагеті» та «Жар-Птиці» Стравінського сам Дягілєв скаже: «Лифар чекає власної слушної години, щоб стати новою легендою, найпрекраснішою з легенд балету».
Переломним у житті Лифаря став 1929 рік. На той час російський балет за кордоном переніс три великих потрясіння: померли Анна Павлова і Сергій Дягілєв, залишив сцену Ніжинський. Саме тоді яскраво спалахнула зірка Сержа Лифаря. Після смерті Дягілєва 24-річному Лифарю запропонували очолити балетну трупу «Гранд-Опера». Більше 30 років віддав цьому театрові, був його солістом, хореографом, педагогом. Фактично він відродив французький балет, його репертуар, трупу, його школу та славу, ставши основоположником нового напрямку в балеті — «неокласицизму».
З початком Другої світової війни театр не припинив роботу: так само активно проходили репетиції та вистави, трупа їздила на гастролі. Лифар не лише очолює театр, створює нові хореографічні постановки, а й рятує від загибелі, не даючи нацистам його підірвати.
На початок 50-х років припав новий творчий злет майстра. Сергій Михайлович наполегливо працював над створенням сучасного стилю, збагачував класичний балет цікавими відкриттями, звертався до музичних творів композиторів усього світу. У 1955 році з нагоди 25-річчя роботи в Гранд-опера та за видатні досягнення в галузі мистецтва С. Лифаря нагородили Золотим черевичком – найвищою нагородою в балеті. У 1956 р. Сергія Михайловича обрали керівником Національного центру Міжнародного інституту театру при ЮНЕСКО, а в 1957 р. Лифар став одним з організаторів Першого міжнародного з’їзду театральних діячів Європи як голова французької секції танцю та музичного театру.
У 1958 Лифаря звільняють із театру. Він не вірить, що це остаточно, довго бореться, але марно: навіть щирий шанувальник його таланту Шарль де Голль не зміг йому допомогти. Звільнення з театру підштовхнуло Лифаря професійно узятися за пензля. У 65 років у нього проявився неабиякий хист художника. У 1972–1975 роках виставки картин Лифаря мали велику популярність: Канни, Париж, Монте-Карло, Венеція. Хоча сам Лифар доволі стримано ставився до свого захоплення.
Серж Лифар помер 15 грудня 1986 року, поховали його у Франції, на пам’ятнику, що встановили на могилі, за бажанням митця написано: «Серж Лифар із Києва».
Протягом усього життя балетмейстер не забував про Україну, мріяв її побачити, однак за часів Радянського Союзу дорога додому була для нього закрита. Його ім’я повернулося із забуття уже в незалежній Україні: у 1994 р. на його честь було організовано Міжнародний конкурс балету, що швидко набув світової популярності й одержав патронат Всесвітньої Ради танцю ЮНЕСКО. Дружина Сергія Лифаря передала безцінні речі майстра до музеїв України. У 2004 році Київській муніципальній академії танцю було присвоєно ім’я С. Лифаря.