Мирослава Жбанова
Авторка поезій Мирослава Дмитрівна Жбанова (Гоменюк) народилася 6 грудня 1956 року в мальовничому селі Городок, що на Заліщанщині, в сім’ї селян.
Ось як пише пані Мирослава про своє село: «Пахне медом село, чебрецями і м’ятою, / І акації цвіт до безтями манить, / Верболози шумлять під самою аж хатою, / І Серет із Дністром в Городку обнялись».
У 1968 році закінчила початкову школу в рідному селі. Після закінчення в 1972 році Кулаківської восьмирічної школи середню освіту здобувала в Заліщицькій школі ім. О.Маковея. Того ж року – у неповних 18 літ – пішла працювати завідувачкою в сільську бібліотеку. У 1978 році закінчила культурно-освітнє училище за спеціалізацією «Бібліотечна справа». У 2024 році святкуватиме золотий ювілей – 50 років трудової діяльності в книгозбірні.
У дитинстві Мирослава дуже любила читати і по 3-4 рази на день бігала в бібліотеку по книги. Тоді народилися перші дитячі вірші, один німецькою мовою.
Мирослава Дмитрівна любить спілкуватися з користувачами бібліотеки, залучає їх до масових заходів, які проводять спільно з Будинком народної творчості, школою, церквою, громадою села.
З початком війни почала писати більше. Вірші різної тематики: багато про війну, про наших захисників, рідний край, природу, кохання.
Вірші друкує на своїй сторінці в мережі Facebook. Брала участь у поетичних конкурсах, була нагороджена дипломами, грамотами, подяками. Разом із регентом місцевої церкви написали пісню «Тополя», яка набрала в мережі Facebook більше тисячі переглядів. У 2024 році вірші авторки увійшли до Альманаху літературних творів бібліотечних працівників Тернопілля “БібліоЛіт”
ВКРАЇНА – ЯК ІСУС ХРИСТОС
Моя Вкраїна, як Ісус Христос,
Несе свій хрест важкий аж до знемоги.
Не дай, Господь, щоби комусь прийшлось
Таку ціну платити за свободу.
Вінець терновий на голову вдягли,
Він врізався глибоко в її тіло,
Шипи колючі так боляче вп’ялись,
А вона терпить, як би не боліло.
З глибоких ран кров, як вода, тече,
Її багато – повноводні ріки.
А серденько і плаче, і пече,
Страшенний біль залишився навіки.
О Україно зранена моя!
За що тебе невинну розпинають?
Христові муки терпиш ти щодня,
Песиголовці пащі роззявляють.
Така їм ласа, що, якби могли,
Тебе б усю до грама проковтнули.
Далі подавитесь ви, кляті вороги,
Вас ненавидимо! Ви досі не збагнули?
Тяжкий наш шлях та хрест свій несемо,
Хоч падати доводиться частенько,
Та Україну ворогам не віддамо,
Бо вона наша матінка рідненька!
Калини віти рясно зацвітуть,
Вінець терновий нас здивує цвітом,
І рани України заживуть –
У всій красі постане перед світом.
Повсюди «Ще не вмерла…» зазвучить,
Минеться лихо і страшна недоля.
Назло усім ми будем, будем жить!
І Україні усміхнеться доля!
ВИШИВАНКА
Сьогодні одягну я вишиванку,
Серцем, з любов’ю шила залюбки.
Вночі не спала – до самого ранку
Узори підбирала і нитки.
Вишивати люблю, коли тихо,
Не відійду від вишиття ні на крок,
Хрестик до хрестика – все рівненько
Бо тут не може бути помилок.
Узори різні. Квіти – то стихія!
Їх вишиваю – радію, мов дитя.
На полотні уся моя надія,
Моє прожите нелегке життя.
Червоні мальви – символи кохання,
Радість душі – у рожевих тонах,
Голубе небо і зелене вбрання –
Моя красуня в різних кольорах.
А жовтий колір – наче сонце ясне,
Від нього світло на душі стає.
Це Україна мирна і прекрасна
У всій красі рідненька до війни.
Така краса лише є в Україні,
Тільки вкраїнці вміють так творить.
Талановиті люди наші, здібні,
Творінням можуть вас заворожить.
Усе життя на нашій вишиванці:
Сумне, веселе – тут на полотні.
Прадавній код моєї нації,
Як скарб віддам онучці дорогій.
Сьогодні одягну я вишиванку,
Хай світ побачить всю нашу красу.
Цей оберіг до самого останку
З любов’ю я у серці збережу.