Тамара Гнатович

Тамара Михайлівна Гнатович (Ткачук) народилася 6 лютого   1958 року в селі  Передмірка Кременецького району Тернопільської області.

Лауреатка премії журналу «Літературний Тернопіль» у номінації «Поезія» (2011) та обласної премії в галузі культури (номінація «Література для дітей та юнацтва імені Іванни Блажкевич») за 2014 рік. Членкиня Національної спілки письменників України з 2023 року.

Працювала завідувачкою науково-технічною бібліотекою НВО «Ватра», завідувачкою сектором бібліотеки ТНТУ імені І. Пулюя.

В творчому доробку збірки поезій «Симфонія любові» (2007), «Спішу» (2008), «Розхитаю дорогами обрій» (2010), «Лебеділи слова…» (2018), «Світло сльози і любові» (2023), книжечок віршів для дітей «У бабусинім дворі» (2010), «Жива вода-водиченька» (2010), «Вірші про найкращі пори: від сніжинки – до комори» (2012), віршованих казок-п’єс для дітей «Пташиний ранок» (2011), «Числа, цифри-цифренята» (2013), «Ось такі пригоди у саду і на городі» (2016), «Листівки Миколаю» (2016), «Матусина веселка» (2017), «Крихта хліба» (2018), «Крилаті казки» (2018), «Сію, сію, посіваю…» (2019), віршованих казок «Про пригоди в синіх водах» (2014), «Таємнича місія» (2015), «Казка про Добрика» (2015), «Завірюха див» (2020),  співавторка багатьох колективних збірок. У 2024 році твори авторки увійшли до Альманаху літературних творів бібліотечних працівників Тернопілля “БібліоЛіт”

ВУЗЛИКИ
Перебираю вузлики Матусі,
Які вона залишила мені…
Не нагадає і не пригорнуся…
Не знаю, що посію навесні.

Згорьоване, сумне виходить сонце
Посеред згарищ, вибухів ракет,
Стискається від болю в нього серце,
Стікає кров’ю на життя планшет.

Та вірю, Нене, в Перемогу нашу:
Насіння висію – зберемо колоски.
Розіб’ємо жорстоку, дику рашу –
Згорить в вогні вся нечисть, мов тріски.

ФАЙНЕ ОБТРУШУЄ СНІГ
Закодовані нинішні зими,
Холод нишком присів у теплі…
Наш Тернопіль в замрії, без гриму
Вимальовує долі щаблі.

У задумі безкрайого неба
Лебедить казку красень-ставок,
Де вітрами нескорені верби
Гріють в крилах останній листок.

У відкритих долонях фонтанів
Заховалися зграйки краплин…
Будять дзвони ще заспаний ранок,
Повідають про вічності плин.

Ліхтарі заколисують ночі,
Тротуари притишують біг…
Вже розплющує зимонька очі…
Файне місто обтрушує сніг.

ВЕСЕЛОНЬКА-СЕСТРИЦЯ
Віршована казка
В мальовничому куточку,
У хатині на горбочку
Жили бабця, дід, онука,
У садочку дятел стукав…
Поруч ліс шумів зелений,
Стежечка вела щоденно
Між кущами холодочком
До веселого Струмочка…
Панувало літо красне,
Усміхалось Сонце ясне…
…Та зненацька вбіг вітрище
На подвір’я й на горище.
Пригинав малі дерева,
Гілки з вишень, яблуневі,
Реготав, кректав, дражнився,
Бурмотів і навіть злився.
Був нестерпним Суховієм,
Що усюди шкоду сіяв…
Ще й украв усі з травиці
Срібні крапельки росиці…
Не злякалося Дівчатко,
Що любило квіти й грядки,
Лоб нахмурило, згадало,
Як дощу усі чекали,
То Веселка за городом
У Струмочку брала воду.
І несла оту водицю
Всім деревам, людям, птиці,
Радість щедро роздавала,
Стрічки діткам заплітала.
Тож Дівчатко не чекало,
А мерщій відерця взяло,
З піснею в пів голосочка
Збігло швидко до Струмочка.
Лагідний Струмок, потішний
Щось наспівував неспішно:
– Я хлюпочу, я хлюпочу,
Бо водиці дати хочу.
І до мене в літню спеку
Всі чимдуж спішать здалеку.
Звір, пташина чи людина
П’ють, радіючи щоднини.
Хтось подякує – приємно,
Що живу я недаремно.
Грались весело Дівчатко
І Струмочок-струменятко.
Разом Дощика просили,
Щоб летів до них на крилах,
Ще й Веселку припрохали,
Щоб усі водицю мали.
…Враз на небо вбігла Хмарка,
Потім – друга, третя шпарко,
Вчувся Грім, і Блискавиці
Понесли Святу Водицю.
Щедро Дощ полив… й розтанув,
І Веселки обруч глянув:
Фіолет і синь з блакиттю
У зелений перелиті,
Помаранчевий, червоний
Теплотою оборонить.
Тут Веселонька-Сестриця
Суховію злі очиці
Засліпила кольорами,
Різнобарвними тонами,
Відер сім повненьких з діжки
Вилила на горесмішка.
Суховій, закривши вуха,
Утікав, як зло, щодуху.
…Сонечко з-за хмар дивилось,
Дощиком себе скропило
І Веселоньки косиці
Всім розносили водицю,
Де ще Дощика краплини
Не добігли до долини.
Сонце в знак поваги й дяки
Їм вінок віддало з маків.
А Веселонька-Сестриця
Каже внучці білолицій:
– Дівчинко, ти є найкраща,
Працьовита, не ледащо,
Добра, радісна, привітна –
Хай у тебе все розквітне.
Дощик всі полив городи,
А від мене нагорода:
Принесу живу водицю
Із небесної криниці
Для невтомного дідуся,
І для тебе, й для бабусі,
Щоб варили борщ і кашку,
Ще й цілющий чай з ромашки.
Та й твої втомились ніжки
Бігти по слизькій доріжці.
І Веселонька-Сестриця
Залишила колісницю.
По землі вела Дівчатко
Під гору у білу хатку.
Жовтий колір і небесний
Воду в повних відрах несли.
Мила Дівчинка раділа
Й проказала так несміло:
– Ой Веселонько-Сестрице,
Незвичайна Чарівнице,
Величава і багата –
Ти для мене диво-свято.
Вдячна, що в нас Дощик всіяв,
Ти прогнала Суховія.
Прошу щиро залишитись,
Назавжди в нас поселитись
В квітнику у матіолі,
У ромашці білочолій,
В хризантемах, у піонах,
В айстрах жовтих і червоних,
В голубеньких незабудках,
У барвінку зелен-чубках,
В чорнобривцях, в первоцвітах,
В чебреці, що пахне літом.
І Веселка-Чарівниця
Усміхнулась, як годиться,
Залишилась біля хати
У гостинного Дівчати.
Та лишень покличе небо
В стрій на битву поруч себе,
То Веселонька-Сестриця
Знов помчить на колісниці
Помагати всім недужим,
Добрим, вірним, небайдужим.
І на згадку про Дівчатко
Казку цю почнем спочатку.