Наталія Сосновська
Сосновська Наталія Миколаївна народилася 26 серпня 1978 року в селі Сидорів Чортківського району Тернопільської області.
У 1993 році закінчила Сидорівську загальноосвітню школу І-ІІ ст. З 1994 по 1998 рр. навчалася в Теребовлянському вищому училищі культури (спеціальність – пісенне мистецтво).
З 2004 року працювала в Сидорівському сільському будинку культури на посаді художнього керівника, з 2010 по 2015 рр. обіймала посаду директора Сидорівського СБК.
З лютого 2023 року працює в Сидорівському СБК завідувачкою, за сумісництвом обіймає посаду завідувачки бібліотеки-філії с. Сидорів. У 2024 році вірші авторки увійшли до Альманаху літературних творів бібліотечних працівників Тернопілля “БібліоЛіт”
Вдова. Має двох дітей: доньку Олену та сина Андрія.
МАМИНЕ ЧЕКАННЯ
Виряджала матуся в дорогу синів
І благала у Господа Бога,
Щоби путь їм погідну і вірну стелив,
Щоб легкою їм була дорога.
І виходила мама щодня за село
У незвідані далі вдивлялася…
«Поможи їм, Господь! Відверни від них зло,
Щоби доля до них усміхалася…»
В довгі ночі безсонні молилась вона
І сльозину гірку витирала.
Від синочків чекала дзвінка чи листа,
Листоношу щодня виглядала.
І журилася мати: «Синочки-сини…
Якби крила – до вас полетіла б…»
А сини вже змужніли. Сини вже – пани!
Та до мами приїхать – несила.
«У нас бізнес, робота, партнери, сім`я.
У село ми приїдем, можливо.
Та не зараз. Часу, вибачайте, нема.
Справ своїх вистачає важливих…»
Сад матусин весною так ніжно зацвів,
Стала мати в задумі під вишнею.
«Дай же, Боже, діждатись додому синів.»
Тихо мати благала Всевишнього.
«Дай же, Господи, глянуть на своїх орлів,
Обійняти їх міцно і ніжно…
Дай же, Боже, прожити…Діждати тих днів…» –
Мати Богу молилася слізно.
Відцвіли вже сади, літо теж відійшло,
Сіра осінь полями блукає.
Злягла мати, не вийде уже за село.
А синів – не було, та й немає.
Замела хуртовинами люта зима,
Люд хрещений Христа прославляє…
А у маминій хаті зібралась рідня –
В путь останню її виряджають…
І відклалися справи. Знайшовсь звідкись час.
Біля мами сини нахилились:
«Мамо… Матінко рідна… Пробачте ви нас.
Ми на зустріч до вас запізнились…»
Поки світ, поки сонце горить угорі –
Я молю, я благаю вас слізно:
Приїжджайте, допоки живі матері.
Приїжджайте, допоки не пізно.
БО ДІМ ТАМ, ДЕ…
А рідний дім той, що так часто сниться,
Там, де маленька я мчу до веселки,
Вода смачна у дідовій криниці
І за селом ставок срібним люстерком.
А дім, де смачно пахне пирогами,
Де у садку великі стиглі дулі,
Де обіймають ніжні руки мами,
І шепчуть молитви вуста бабулі.
Дім там, де геть усе наосліп знаєш,
Там дім, де прадідів моїх могили…
Дім, мов фантомний біль я відчуваю…
Мовчу… А хочеться кричать щосили.
Бо дім мій там, де б’ють криваві гради!
І двір, якого вже, мабуть, немає…
Чого припхався ти у дім мій, гаде?!
Де ти ступаєш – там життя вмирає!!!
Там гірко плаче у садочку вишня,
Пес одиноко виє на руїнах…
Скажи мені, скажи мені, Всевишній,
Скільки терпіти може Україна?..
Веселка буде, лиш минеться злива,
Я витримаю все. Я не заплачу…
Хоч трішки, але я таки щаслива –
Бо рідний дім я в снах щоночі бачу.