Олександр Мурашко. Художник кольору.
Його називали художником кольору, “першим українським європейцем” та основоположником українського малярства XX століття. Ми поговоримо про Олександра Крачковського. Такого прізвища ви не знаєте, а ось Олександра Мурашко знають по всьому світу. Народився майбутній “художник кольору” 7 вересня 1875 року під прізвищем своєї матері – Крачковський. У метричній книзі в записах про народження імені батька не було. Молода мати Марія, дочка священника, народила не в шлюбі дитину. На той час це був великий гріх та не аби який сором. Марія вирішила, що ще не готова до дитини… І віддала малечу на виховання бабусі. Дитинство Олександра минало в містечку Борзні на Чернігівщині. Тут, майбутній художник дістав перші життєві враження, тут пробудилася його нестримна пристрасть до малювання. Ще змалечку Олександр уважно слухав казки й фантастичні оповідки, українські легенди та історії про козаків, що їх йому оповідала бабуся, проста селянка з Чернігівщини, але уява хлопчика по-своєму малювала розказані історії. Досить було лише декількох мотивів, щоб Олександр зумів скласти цілу епопею, яскраву і неповторну в своїх деталях. На той момент хлопчик навіть не здогадувався, що володіє рідкісним даром, який дає змогу творити цілі світи – безмежні, таємничі й незвичайні. В уяві хлопця і почали народжуватись барвисті образи. Минали роки. Спочатку дядько забирає племінника від бабці жити до себе, а потім несподівано в життя Олександра повертається матір, висловивши бажання забрати сина в свою родину. Марія Крачковська за своєї відсутності в житті хлопчика встигла вийти заміж за власника іконописної майстерні, Олександра Мурашко. Малий Сашко став частиною нової сім’ї.
Саме тут він здобув свої перші навички малювання. Вітчим був дуже цим задоволений, адже бачив у пасинкові продовження свого ремесла. Втім, доля вирішила інакше. У 1887 році голова родини отримав контракт на розпис Володимирського собору у Києві, тож сім’я переїхала туди. Юний Сашко з ентузіазмом допомагав вітчиму у роботі. Юнак стає свідком справжніх дивовиж, які були наче втіленням його мрій і фантазій. Внутрішнім оздобленням новозбудованого Володимирського собору були: Віктор Васнєцов, Михайло Нестеров та Адріан Прахов. Саме Адріан Прахов помітив здібності ще юного Олександра Мурашка до малювання, а тому всіляко сприяв, щоб той розвинув свій талант у Санкт-Петербурзі. Розмови з вітчимом були довгими, але безрезультатними. Чоловік залишався непохитним. Йому потрібен був іконописець, а не маляр. Пасинок не витримав такого тиску та постійних конфліктів, тож у 15 років утік з дому. Брався за будь яку роботу, ночував де доведеться, намагаючись себе прогодувати. Але все одно продовжував малювати.
Навіть коли пасинок важко захворів, вітчим вирішив, що це гарний спосіб “перевиховати” юнака. Оскільки матері Олександра не стало, єдиним хто виявив жалість до хлопця став рідний брат вітчима – Микола Мурашко український художник, педагог та засновник Київської малювальної школи. Він разом із Адріаном Праховим та Віктором Васнецовим змогли вмовити вітчима, і той дозволив Сашку вступити до Петербурзької академії. І навіть дав йому згоду взяти його прізвище. Саме як Олександр Мурашко його згодом будуть знати по всьому світу. У 1894 році юнак поступає до Вищого художнього училища при Академії мистецтв. А через два роки, успішно пройшовши загальні класи училища, він потрапляє до майстерні Іллі Рєпіна. Рєпін був не лише бездоганним вчителем, а й часто виконував роль колеги, друга та порадника. Юний художник Мурашко захоплювався творчою енергією Рєпіна. Майже весь час студенти проводили в майстерні свого вчителя, і саме там Олександр засвоїв не тільки реалістичну техніку письма Рєпіна, а й стиль та спосіб його життя. У творчій атмосфері рєпінської майстерні, в колі талановитих молодих художників, Мурашко працював захоплено та енергійно. Невдовзі і сам Рєпін звернув на нього увагу, виділив його, зарахувавши до тих учнів, які “зробили великі успіхи в його майстерні”.
Під впливом Рєпіна сформувався й дозрів талант Мурашка-портретиста. Згодом, уже як зрілий художник, він створить портрет Адріана Прахова, мудрого й доброго наставника, який невимушено сидить у своєму кабінеті, ніби готовий уважно вислухати кожного. На межі століть художник створює роботу для випускного іспиту, програмне полотно, давши назву – “Похорон кошового”. Власне, саме за цю картину Сашко й одержав найвищу відзнаку – Велику золоту медаль та гроші на можливість вдосконалювати свої навички за кордоном.
В полотні чітко простежується вплив Іллі Рєпіна у вибраній тематиці – культура та історія козаків. На відміну від шедевра Іллі Рєпіна “Запорожці пишуть листа турецькому султану”, Олександр Мурашко занурив своїх героїв у жалобу по кошовому. Ліс навколо ніби перегукується із загальним смутком. Кожна деталь промальована до найтонших дрібниць, які відповідають історичним реаліям, а відблиск поховальних свічок підсилює напружену атмосферу, що панує в колоні козацького братства. Недарма Мурашко їздив на свою рідну Чернігівщину, аби змальовувати старовинне вбрання, зброю, колорит минувшини. Хоч уже за кілька років художник відмовиться від надмірності деталей: “Дрібниці, деталі – не головне. Головне – розгледіти душу”. Після сірого й похмурого Петербурга Мурашко був вражений культурним контрастом Європи. Похмурий настрій швидко зміниться на життєрадісну атмосферу, яка тоді панувала в її культурно-мистецькому середовищі. Європа надихала його, як своїми краєвидами так і техніками малювання. Яскраві, густі барви Парижа вливаються в душу художника. Перше, що хвилює душу художника в місті – Лувр. “Хоч би яким сучасними був митець, без традиції старої школи він ніколи не навчиться творити”. Це слова не тільки Рєпіна, а й усіх іменитих майстрів. Окрім творчості Дієго Веласкеса і Джеймса Вістлера, юний Мурашко захоплюється вже майже академічними імпресіоністами, тому звертається до їхніх улюблених тем: паризьких вулиць, кав’ярень, крамниць.
Перебуваючи у Парижі, Мурашко захопився роботами художників-імпресіоністів, відтак він почав відходити від академічної техніки, намагаючись поєднати різні живописні прийоми. Він проявив себе у жанрах тематичного та портретного живопису. Париж розширив обрії художника, прищепив інтерес до експерементування, додав сміливості й впевненості у власних силах, ознаменував певний етап у його творчості. Вважається, що саме паризький період був найбільш вдалим у творчій біографії Мурашка. Відомий портрет “Дівчини в червоному капелюсі”, створений саме у Парижі.
У 1906 році художник написав картину “Карусель”, яка принесла йому європейське визнання. Цим дивовижним полотном український художник підкорив елітний Париж, суворий Мюнхен, авангардний Відень та інші культурні центри Європи. У “Каруселі” Мурашко звернувся до улюбленої народної теми, яку оформив у яскраві вітальні кольори, що поступово стають його авторським прийомом. “Мені хотілося передати весь вихор руху каруселі, весь блиск її яткових прикрас, зніяковілість і радість сільських дівчат, що потрапили в місто”, – казатиме Мурашко. Через миттєвий епізод із життя простих людей художник передав дивовижну глибину буття. Можна сказати, що імпресіонізм у Мурашка набув модерної витонченості.
А у 1908 році на X Мюнхенській міжнародній виставці за цю роботу його нагородили золотою медаллю. І вже через рік відбулась перша виставка з 25 робіт художника. Його картини зберігались в приватних колекціях заможних англійців та американців, в королівському музеї картин в Бухаресті. Але жодної не було в музеях Російської імперії. Проте ні Мюнхен, ні Берлін, ні Париж не замінили йому Батьківщини. Митець зрештою повернувся до Києва. Він опише місто як сонячний і світлий край. “Тут світло, тут сонце, тут чудова природа, тут своя культура”, – так писав художник. Він завжди любив Київ і не забував, що саме тут розпочався його шлях до всесвітньої слави. Тут художник створює свої основні шедеври в портретному жанрі, не зраджуючи настанов Іллі Рєпіна, але вдосконалюючи власні знахідки.
У 1910 році наступає найплідніший період творчості Мурашка, написані найкращі жанрові й портретні роботи художника. До нього приходить захоплення графічними техніками. Портрет К. Мукалової, можна сміливо віднести до Мурашкових портретних шедеврів. У 1913 році Олександр Мурашко відкриває власну майстерню в будинку Гінзбурга на вулиці Інститутській, найвищій будівлі Києва на той час. Викладання в ній відбувається на високому рівні, воно близьке до педагогічних засад Миколи Мурашка. Крім живопису, там читають лекції з історії та філософії мистецтва, що ріднило майстерню Мурашка з європейськими методологічними принципами викладання.
Художник Анатоль Петрицький учень Олександра Мурашко пригадував: “В студії було більше пошуків, цікавіше. Кожному учню Олександр Олександрович намагався відкрити очі на природу і показати, як передавати природу живописом. Він застерігав від розмальовування та від чорноти в картинах. Він вчив зустрічатися з природою як зі святом…”. Мрії та фантазії хлопчика здійснювалися. Особливо це було відчутно, коли у 1917 році відкрилася Українська академія мистецтв. До неї належали такі знаменитості, як Михайло Бойчук, Георгій Нарбут, Федір Кричевський, Михайло Грушевський, Іван Стешенко, Микола Бурачек та інші і звичайно Олександр Мурашко, який очолював одну з майстерень.
Бурхливі революційні події цілком захопили художника. Його діяльність стає як ніколи багатогранною й активною. Він бере участь у художній раді Наркомату освіти. В його творчості відчувався приплив свіжих думок і почуттів, емоційна піднесеність. Його життя не відрізнялося від полотен. Нарешті Мурашко знайшов той світ, де йому хотілося б існувати. Він навіть запрошував своїх друзів-художників оселятися навколо його будинку на Лук’янівці, намагаючись створити в такий спосіб ідеальний світ чистого мистецтва. Художник віддавав забагато сил для утворення українського мистецького осередку. Багатьом це не подобалося й відверто заважало їхнім власним планам, які не збігалися з наївними проектами “якогось художника”, нехай навіть і відомого в Європі. Олександр Мурашко з дружиною увечері, 14 червня 1919-го повертався із гостей. Його було вбито біля власного будинку. Спокійного літнього вечора пострілу в потилицю ніхто не почув. Він загинув від пострілу невідомих. Зрештою, цей постріл виявився лише початком розправи над іншими представниками нового українського мистецтва, які прагнули спокою та гармонії у світі.
“Перший український європеєць” загинув на 44-му році життя, виповнений нових ідей й творчих задумів. Тодішня преса писала, мовляв, “був пограбований і забитий бандитами”. Версії цього кривавого вбивства досі викликають палкі дискусії серед дослідників біографії творчості художника. Преса писала про напад грабіжників, але вдова художника, Маргарита, не погоджувалась з цим поясненням: “Це не були просто грабіжники – вони залишили на ньому цінну шпильку, черевики…”. У своїх спогадах вона не наполягала на політичному мотиві, але й не виключала його.
Дослідниця творчості митця, мистецтвознавиця Лариса Членова у своїй книзі “Олександр Мурашко. Сторінки життя і творчості” зазначила: “Мурашко був справді національним художником. Його творчість напоєна барвами рідної землі, пронизана сонцем України. Звернувшись до європейського досвіду і водночас до національних традицій, він витворив неповторний власний стиль, що вмістив його ідеали та уявлення про життя і мистецтво… Перейнявши все найкраще з нових художніх досягнень своєї доби, Олександр Мурашко зробив величезний внесок в українське мистецтво початку XX століття й навічно залишився в сузір’ї кращих його майстрів”.
Олександра Мурашко – живописець, який виробив власний неповторний стиль у поєднанні імпресіонізму, модерну та реалізму. І хоча його успішну кар’єру трагічно обірвав постріл, його мистецтво навіть крізь століття говорить – про світло, свободу і гідність.