Галина Дзьоба народилася 7 травня 1993 року в місті Монастириська . В 2009 році із золотою медаллю закінчила місцеву школу. Навчалася на філологічному факультеті Прикарпатського університету імені Василя Стефаника в Івано-Франківську. Перший вірш написала коли їй було шість років. Друкувалась у районному часописі.
«Червоне (в) «Мерло» − перша збірка поетеси. Кожен її поетичний рядок пронизаний глибоким ліризмом, поетичним чуттям, романтичною благородністю, прагненням пізнати себе у навколишньому світі.
У ліриці Галини Дзьоби проявляеться інтимне, звабливе; голосно звучить тривога і біль за долю Вітчизни; відчувається прагнення пізнати себе у світі; розкривається глибока задумка над законами Вічності.
Завдяки творчості Галини в літературу влилась нова сила, здатна досягти найоригінальніших форм, засвітити в душі читача інтерес до тієї неповторності, яка «позолочена болем», і народжується там, де «Бог малює світанок променем».
Вірші
Відчуваєш: цей біль росте в тобі разом з вірою.
І нічого не вдієш : хоч ріж себе, хоч − вішай.
Та слова, що з душі, як одіж із тіла, зірвано,
дозрівають гіркими ягодами у віршах.
Відчуваєш цей біль так тонко, немов незаймана
відчуває присутність першого чоловіка.
І шукаєш в собі святого чи хоч би пса його,
щоб було кому прочитати чи розповісти.
Відчуваєш? Цей біль? Цю музику порцелянову?
Розбиваєш об неї голову, ноги, лікті…
І чекаєш когось, хто в рани твої заглянув би.
І посіяв би в них по яблуні невеликій…
***
Лікарі не сказали, якого ґатунку хвороба –
одержима по вінця потребою бути тобою.
Ну а ти прибиваєш безформну табличку «Хоробра»
на крихке моє серце, не знаючи, звідки і хто я.
Божевільні рибалки з очей твоїх тягнуть рептилій −
обриваються сіті, як зорі в моєму волоссі.
Ти говориш, я сильна. Чи справді вважаєш, що сильна?
У душі моїй стільки дощів воєдино злилося.
Стільки темряви й смутку! А ти… Ти хороший, ти інший.
Хочу пити з тобою дешеве вино на Бродвеї
сорок восьмого неба й поїти відчинену тишу
молоком із сузір’я зашитої в сон Амалфеї.
Хочу гнати дахами зелені твої колісниці,
розмальовані Словом, запряжені зграєю мідій.
Карбувати на сонці усе, що могло б нам приснитись,
висипаючи в море посрібнені кубки і мідні.
І, забувши на вічність про те, що хоробра і сильна,
загортати фіалки в сорочку твою недоречно.
Рахувати з тобою до смерті призначені милі.
І ховатись від світу за мужні обвітрені плечі.
* * *
Аліса пече пиріжки і тушкує кроликів
(мої психіатри вперто про це мовчать).
Зірки над її будинком такі цукрові, що
їх можна кидати грудочками у чай.
Аліса сповідує джаз як правдиву музику
(дарма, що не чула джазу, та й взагалі…)
В широкому світі, немов у провулку, вузько їй.
Папір не маскує рани і не гоїть.
А той, хто не пише, − хіба він не може дихати?
Душа його втричі товща чи менш зірка?
Аліса зуміє − і відданою, і тихою…
От тільки завжди боятиметься дзеркал.
* * *
Листопад стереже святих і стріляє в грішників,
поки вулиці сплять під злив неземною магією.
Мій Спасителю, я Твій хліб. Я щодня черствішаю.
І ніяка рука ніколи не розламає мене.
І голодні птахи по крихті мене не їстимуть
із долоні Твоєї, теплої і пораненої.
Я − дешеве вино, в якому ні краплі істини.
Я − Твій вбогий врожай, натомлений Виноградарю мій.
Бо усе, що в мені від Тебе, − болюча цілісність.
Я – причастя, застрягле в горлі у нерозкаяного.
Листопад відступає, тихо у мене цілячись.
І кожнісінький вірш прощає і відпускає мені.
* * *
І я б написала щось душе-таке-роздираюче
про Неї, якби не забракло мені таланту,
якби не сиділи, святу Її плоть пожираючи,
жерці, канібали, вершителі чи пилати.
Якби мені слово не кров’ю лилося, а піснею
із горла. I не виступало синцем на шкірі.
Якби не було Їй вже писано і переписано
талмуди зізнань від достойних і від невірних.
Якби все нутро не розшито Їй, не розторочено,
як стрічку ( червоно-чорну / блакитно-жовту).
Якби мені слово на присмак було, ніби «Отче наш»,
а не віддавало терновим вином чи жовчю.
І не напишу я, принаймні, не зараз (хоч вбий мене)
про Неї. Про те, що бентежить мене і ріже.
Бо рани, які червоточать відкритими війнами,
не гоять хороші, тим паче бездарні, вірші.
* * *
А я не вмію, як ти. Я взагалі не вмію.
Мені почати б курити, жити або − хоч щось.
Допоки сльози стечуть нотами в рукомийник.
Допоки серцю змайструють пристань з гнилих дощок.
Мені почати б себе. З тебе або з нічого.
Як починають великі малотиражний шторм.
Допоки серце приб’ю, ніби вцілілий човен,
до берегів, де гуляє Вічність або Ніщо.
Де проповідує секс старотурецький євнух,
де німота не стискає горло, немов змія…
Мені любити б тебе. Вірно і невзаємно.
До втрати шкіри, душі і суті − або ніяк.
Нормальні люди
Нормальні люди не сприймають все так трагічно.
І поки ти пишеш, вони курять кальян з полуничкою.
І сходить сонце, ніби щойно воскреслий Гітлер.
І гаснуть сузір’я, як акорди напам’ять не вивчені.
Нормальні люди − на роботу або під поїзд.
Стираючи ступні, заганяючи риб у артерії.
А ти чекаєш на навмисних чи випадкових.
І плачеш над ними, як живі над своїми померлими.
Нормальні люди не розмінюють світ на вірші.
«Бо ситий не будеш полиново-словесною кашею.
Бо все це − дурість, невтамована юність, віриш?»
І, схоже, що віриш. Та не можеш ніяк по-інакшому.
Давньогрецьких богів не буває настільки красивих
Я одне знаю точно, в одне вірю свято і твердо:
давньогрецьких богів не буває настільки красивих.
І плетуться роки, ніби грубі бавовняні светри.
І друкуються дні на облупленій стелі курсивом.
І, про мене, хай рвуться імперій великих полотна,
хай згорає на попіл і море, і скрипка з оркестром.
Тільки очі твої… тільки очі твої − щоб навпроти.
Хай вбивають мене, хай терзають мене або пестять −
неважливо. У світі усе − суєта суєтою…
Я танцюю абсурд під забитим дошками Олімпом.
Не буває настільки святих давньогрецьких героїв.
Давньогрецькі митці із натхнення подібних не ліплять.
О, велика моя, вінценосна моя Афродіто!
Бачиш: брат твій приліг білим снігом мені на рамена.
Я жертовник тобі покладу із нетліючих літер.
Тільки серце його… тільки серце його − щоб для мене.
* * *
− Бо краще справжньою, аніж першою.
І хай вже вірною, а не сильною.
Коли попросить води і печива,
дощі і лірику не неси йому.
Коли прийде у твій дім паломником,
спали сандалі його і плащ його…
Душа наповниться і проломиться,
немов горище від снів і ящиків.
Все буде так,як в писа́ннях писано,
як у священних сказаннях сказано…
− Та краще курвою, ніж актрисою.
І краще боляче, ніж неясно.
Нехай приходять у дім мій босими,
нехай вростають у мене глибше.
Не чужоземці і не апостоли −
в і р ш і.
* * *
Не читайте їй на ніч Апулея.
Не пишіть їй про весни в сніг і в ожеледь.
Я могла би захоплюватись нею.
Я могла би на неї бути схожою:
заплітала б у коси чорний попіл,
амстердамські кав’ярні, небо з маками,
Ваші очі, холодні та глибокі,
і світлини, пожовклі та зіжмакані;
обплітала б легені димом-дротом,
щоб птахи не росли, не тріпотілися
і не рвалися з мене у висоти,
поспиравшись на крила, як на милиці.
Я б нашила собі її обличчя.
Перейняла б манеру снити веснами.
Та й таку як вона дочкою кличуть
Ваші хтиві і праведні ровесники.
Хлор із горла і кров з відкритих кранів!
Не беріть її душу по-дорослому.
Не ховайте в полотнах Тиціана
її сутність, засуджену до розстрілу!
І мовчанням, від жовчі перегірклим,
не тавруйте уста їй, наче стигмою…
Бо в мені ще живуть птахи і лірик.
А вона тільки Вами щиро дихає.