Гудзь Юлія (псевдонім: Вірляна Ясиневська) народилася 4 лютого 1993 року. Освіта: випускниця Борщівської школи мистецтв (2007 р., фах − фортепіано), Борщівського НВК «ЗНЗ І-ІІІ ст. № 3 ім. Р. Андріяшика» (золота медалістка), К-ПНУ імені Івана Огієнка (диплом журналіста, магістра журналістики, викладача вищого навчального закладу з відзнакою).
Як і більшість людей, мало що пам’ятаю зі свого дитинства, яке нагородило мене і досі помітними шрамами та зробило тим, ким я є сьогодні. Велика заслуга у цьому батьків. У досить ранньому віці (3 роки) мама активно зайнялася розвитком свого чада: навчила читати, почала водити на заняття з фортепіано, танців та англійської мови. І татові довелося її підтримувати у цьому, хоча це не завжди було фінансово легко у ті часи. Хоча тоді мені й часто здавалося, що так не чесно, адже коли інші діти тільки гралися у мене вже були домашні завдання і обов’язки, проте сьогодні я їм дуже вдячна за це, адже, як то кажуть, «лише з віком приходить розум» та стає шкода втрачених можливостей. Та завдяки підтримці рідних я нічого не пропустила.
Потім у мене раптом з’явилася сестричка, яка спочатку поводилася дуже дивно: багато плакала і не давала нормально спати вночі, та ще й забирала багато уваги, що раніше належала виключно тільки мені. Проте згодом ми з нею подружилися і стали чи не найкращими подругами, незважаючи на 9-річну різницю у віці.
Щодо віршів, то зараз уже й не пам’ятаю точно коли почала їх писала. Здається, що вони вже були всередині мене з народження і просто чекали слушної нагоди, аби вилитися на папір. Хоча я ніколи їх не сприймала серйозно, не вважала чимось особливим, адже думала, що всі люди можуть запросто складати поезію. Згодом виявилося, що це не так.
У 2008 році стала частинкою літературно-поетичного клубу «Джерело», який діє при Борщівській центральній бібліотеці. «Поезія – це завжди неповторність» − так називається блог книгозбірні, де під рубрикою «Творчість наших користувачів» можна знайти мої доробки, а також здобутки інших членів клубу.
Крім того, деякі поетичні твори під псевдонімом «Вірляна Ясиневська» публікую на сайті «Клубу поезії» (проект київського поета Євгена Юхниці). Власне, саме там один із моїх віршів і помітив Євген Леонідович, який є шеф-редактором літературно-художнього журналу «Дніпро» і запропонував включити в один із номерів видання.
Творчість не обмежується рамками поезії. Маю спроби в жанрі новели, казки, роману (щоправда ні один так і не закінчила поки що), памфлету, фейлетону та ін. Багато почерпнула із навчання в університеті за спеціальністю журналістика (пресова, радіо – і тележурналістика), під час якого пройшла складний, та водночас надзвичайно цікавий шлях від опанування пресових жанрів до створення власних радіофільмів та відеороликів, в яких випробувала себе у всіх іпостасях: журналіста, диктора, актора, редактора, монтажера і т.д.
Неодноразово проходила практику та друкувалася у громадсько-політичному часописі «Галицький вісник», а згодом – «Галицький вісник плюс».
Бакалаврською роботою у 2014 році став проект «Мистецька периферія» − літературно-художня газета, створена на замовлення Борщівського райвідділу культури, туризму та релігій. Проводила моніторинг ринку − соціологічне опитування мешканців району, виконувала весь редакційно-видавничий процес. Щоправда подальшої реалізації у зв’язку із фінансовою та політичною ситуацією в країні проект не отримав.
Для магістерського ж дослідження обрала жанр вечірньої казки для дітей на українському телебаченні, адже вважаю, що дитячі програми потребують особливої уваги, високого рівня якості та відповідальності, бо вони теж є фактором, що формує майбутнє нації.
Окрім літературно-поетичної творчості, маю потяг до малювання та вивчення іноземних мов: знаю англійську, почала вивчати іспанську, корейську й албанську. Багато читаю. Та, на жаль, у добі лише 24 години, що занадто мало, аби втілити усі ідеї в життя.
Ліні Костенко
Ах, Ліно, Ліно! Скільки радості і скільки горя
Ви вклали у свої вірші.
Яка сумна, яка печальна доля.. . Я
А Ви смієтесь від душі!
Я − дочка двадцять першого століття,
Нічого я не тямлю у війні.
Ви ж передали все жахіття…
Я там була із Вами − так здалось мені.
Ці вірші, що написані в окопі,
Так зачепили! Не забуть повіку.
Посіяли в моєму серці той неспокій,
Захмарили на мить думок блакить.
Та ось читаю вже дитячі вірші:
І ніжна усмішка, і безтурботність на лиці…
Я знаю − мої набагато гірші,
Не так давно перо тримаю у руці.
Ох, Ліно, Ліно! Хотіла я сказати −
Спасибі Вам за творчість і низький уклін!
Ви народилися в пору кохання,
У 19 − ий той день весни.
Коли не тепло ще, та вже зітханням
Весняними повняться розбуджені сади.
Ваші слова усі такі є справжні, щирі,
Хотіла би і я так говорить!
Не потонули у житті Ви, в вирі,
Хоч було важко, знаю, все це пережить.
Сьогодні маємо важливе свято.
Прийміть же поздоровлення мої
І хай цей рік вісімдесятий
Принесе тільки радісні пісні!
* * *
Ти ще незнаний, ще непережитий,
Ще не записано про тебе ні рядка,
Я ще навпомацки блукаю, мов сновида,
А тінь твоя – прозора, мов вода…
…і невловима. Я ще не наважусь,
Серед констант обрати лиш одну,
За суттю ненадійна − легковажу,
В новім бо кожнім − знову дежа вю.
Уявна лінія, уявні горизонти
Й плейлист старих ще досі є пісень…
І ми б зустрілись, та не внесли квоти,
Ти ще незнаний, невідкритий день.
Коли зненацька вимкнуть світло
І ніч пожне весь міста простір −
Вмент розіллється з дзбанка стрімко
Блаженна тиша − дивний досвід.
І, вперше?, світ без спецефектів
Завмре в найкращій своїй ролі −
Так безпорадний, бо з адептів
Німі залишились лиш зорі.
І кожен атом знов відчує,
Окови скине пам’ять древня,
Що ми об’єднані всі були,
До Вибуху у нашім первні.
* * *
…Лінивий ранок…
лінивий ранок, наче той котисько
відкрив вже очі, та ще досі спить
чека, що вітер за вікном засвище
і літа рештки підмете умить
мов та перекупка (за крам – надія)
стоїть на роздоріжжі сивий час
збирає досвід й рафінує мрії
підсипле осінь їх в вечірній чай
лиш 6.15 – час черпати ніжність
у барвах тиші диво – сонцесхід
а далі день, а далі сонце вище
і сміх – єдине, що врятує світ
і сміх – молитва нині по безглуздю
в обгризеній вже розумом давно
реальності…зацьковане, безумне
нерозуміння згірклого вино
лінивий ранок сонно позіхнувши
розплющив очі, та ще наче спить
він змін натхнення щойно лиш відчувши
купля квитки, щоб зупинити мить
* * *
Б.
Буває бажання блукати бездумно
Безлюдним бульварчиком, ба
Байдужі бараки бракованих буднів
Барв бризнули блиску бузка
Буває бринить багателем банджо
Бажання бунтується бранль
Бентежить багряне бокала бордо
Безумство безсонного баль
Блакитна безодня − бандаж балюстрад
Безцінний безкрайній баланс
Безсмертність блокнота бентежних баллад
Безпечність безсилля баласт
Буває блукаю бульваром бездумно
Бажання – безмежний білет
Боротися бажано бути безшумним
Бахвальство банкротства букет.
Банджо – струнний щипковий музичний інструмент.
Багатель – невелика музична п’єса, переважно для фортепіано.
Бранль – старофранцузький народний танець.
…Останній лист осінніх партитур….
останній лист про весь осінній щем
впаде додолу жовтий від безсилля
зайдеться дощ від розпачу плачем
та думки просто, що вже скоро зимно
осінній сміх здійме останній лист
ще теплий промінь поцілунок ніжний
порив останній у якім сплелись
усіх бажань усім відома пісня
і різноцвіт осінніх пізніх айстр
останнім сплеском встелиться повсюди
увесь той скарб запхає хтось до тайстр
аж до весни марнітимуть.. розлуки
вже маячать настирно на порогах
моїх думок моїх німих скульптур
і дограються вже останні ноти
останній лист осінніх партитур
* * *
…Провокатору відвертості…
Міліарди століть розділятимуть завше з тобою
Від початку ця зустріч не варта була ні гроша
Та такий незнайомо до кольок у серці знайомий
Наче чаша дісталась занадто бездонного дна.
Серед тисяч людей впізнаю: у метро, на проспекті
Відчуваю спиною тернового погляду пал
Ми написані кимось давно й жаль невдало затерті
Коли повість цензури пройти не змогла трибунал.
Ще не знаючи ймення уже провокуєш відвертість
Незнайомства минувши для нас непотрібний етап
Це так просто разОм досі гратися в піджмурки з смертю
Полиново-фатальний так важко відчути знов смак.
Зупинись, не підходь, автор вже підписав мораторій
Цензор-час вимагав щоб сюжет нас разОм не єднав
Почуття від гріха віднесемо давай в крематорій
Аби кожен наш дотик душі знову не розпинав.
Буриме
Не ходять студенти на пари
Боятись не хочуть вже кари
Замучились вчитися.. Жити
Радіти, співати б, любити!
А не пропадать за конспектом
Весна там гуляє проспектом
В коханні комусь зізнається
Навчальна ж частина сміється
Й суворо наказує: вчися!
Не тішся й тим пак не любися!
Складай краще залік, тай іспит
Та ще й не один, а всі три ще
Та ще поверх тих – бакалаврська
− «Ех, жаль, як вступав я не знав це!»
Все, годі, студенти сказали
Й на пари ходить перестали
Здоров’я дорожче диплома
Якби ж зрозуміли це й вдома!
Лист турецькому султану
О султане султанів, Тіне Бога на Землі, Цезаре усіх земель Риму, Сулеймане Пишний! Ви – той, хто славиться протекцією поетам, художникам, архітекторам; той, за чиїм наказом будуються найвеличніші мости, палаци та мечеті; той, хто прославився не лише як великий завойовник, а й як безкомпромісний борець за справедливість, хто суворо карає чиновників за зловживання; той, хто завоював прихильність народу добрими справами, зокрема, будівництвом шкіл; я впевнений, Ви просто не можете залишити моє скромне прохання без уваги, адже йтиметься про відновлення справедливості.
Справа в тому, що Ваші люди не так давно вкотре завітали на руські землі. Як і водиться споконвіків – грабували, нищили, забирали ясир, вщент зруйнували красне місто наше Рогатин. Але не це зараз мене хвилює. Турецькі воїни, о султане султанів, безсоромно викрали дуже важливу для нас дівчину. хоч вона і носила на одязі зелену стрічку, що свідчить про її журналістську недоторканність! Це ж де таке бачено, аби журналістів крали прямо з робочого місця, та ще й посеред білого дня на очах у сотні свідків?! Сталося це неподобство в понеділок. А нам же номер здавати в четвер!
Можливо, звісно, вона і сама винна. Було би не дивно, якби Лісовська сама попросила себе вкрасти. Це вже з нею не вперше. Лінтяйка думає, що я зроблю за неї роботу сам, а вона потім собі повернеться, попросить вибачень тай знову байдикуватиме за державний кошт! Так ото Ви її, будьте такі ласкаві, депортуйте назад додому, бо хоч і нездала дівка, та має талант від Бога. Завдяки їй наше видання й розкуповують.
Одним словом, покладаюся на Вашу справедливість і чекаю Настю не пізніше ранку середи.
З повагою головний редактор «Руський вістей».
P.S. Ми Вам підписку безплатно оформимо, як подяку. Та і взагалі, звертайтеся, може, там з іменинами когось привітати…чи, не дай Боже, некролог…Навіть, рекламну статтю можемо написати, якщо треба буде. Лиш поверніть Настю, бо без неї біда.
P.S.S. Тільки їй про моє прохання не кажіть, а то зовсім толку з дівки не буде як запишається.
Куди втекло дитинство…
Так хочеться знову повернутись туди, де залишилась улюблена лялька Катя, у дитинство. Здається, все би віддала, щоб стати колишнім непосидючим чудом, маминим маленьким сонечком. Хочеться відчути її ніжні руки, що заплітають дві дитячі кіски, послухати казку, яку вона читала перед сном, побешкетувати… Десять років тому… Ах, які то були чудові безтурботні дні: роби, що хочеш, а у вільний від цих «справ» час − спи і їж, − щоб відновити сили для продовження пізнання світу. Найбільше я любила гратися ляльками. Як тільки навчилась тримати голку у руках, почала шити Каті різноманітні платтячка, кофтинки, спіднички… Словом, у неї був гардероб гідний справжнісінької англійської королеви, а то і кращий! І, як і личить особам королівської крові, лялька повинна була “виходити в світ”. Де ми тільки з нею не побували: і в гостях у моїх подруг, і в саду, і на озері, обійшли весь ліс і, навіть, зазирнули до “будинку з привидами”! Тепер же Катя на заслуженому відпочинку: сидить на шафі і поважно спостерігає за подіями з життя своєї хазяйки. Давненько у неї не було вже і обновки, усе ніколи, руки не доходять. Здається, вона сумує через це, та не сміє жалітись, бо знає, що вже доросла і не має поводитись як мале примхливе дівчисько.
А кицик…? Маленьке біле іграшкове кошенятко? Де воно тепер?Невже викинули?! Ні, воно є.. Маленький, уже давно не білий улюбленець тепер належить сестричці. І хоча кошеня має гірший вигляд, чим сучасні іграшки, вона його любить не менше, чим я колись…
Як я? Пильно дивлюсь на сестричку і немовби бачу себе саму, лише меншу. Дійсно, вона дуже схожа на ту маленьку дівчинку, яка колись давно ні на хвилинку не переставала бешкетувати: від раннього ранку і аж до пізнього вечора, а то і до ночі, коли вже втомлена падала на ліжко і засинала ще до того, як голова торкалась подушки. Так ось до кого втекло моє дитинство! А воно весело підмигнуло мені карим оченям і безтурботно усміхнулось, мовляв, «ну що ж, ти вгадала! А може пограємось? − засміялось». А що… Я обома руками «за»! − на мить забуваю, що вже доросла і повинна вести себе відповідно. А воно лукаво дивиться на мене, спокушає на пустощі. І ось ми уже гасаємо по хаті, стрибаємо, бʼємось подушками, горлаємо пісні, щасливо сміємось і все це аж поки мама не нагримала. На мить ми спинились, якраз біля шафи. Перед мною Катя… Якусь долю секунди я дивлюсь на ляльку, а потім, забувши про все на світі, стрімголов мчусь по нитки, клаптики, голку… Ще якась мить − і ми вже сидимо на долівці і шиємо нове платтячко: я − натхненно, а сестричка − з захопленням дивиться на мене. «То ти і таке вмієш? − питає. − Чом же раніше не признавалась? така краса… Ото мені всі тепер заздритимуть!. « А я вже і не чую… Нарешті я відчуваю себе найщасливішою людиною на землі. Допоки батьківський голос не вириває мене з того солодкого полону дитинства: «Мамі б допомогла, а ти бавишся.» Ну ось… Пора знову ставати дорослою і робити те, що треба, а не те, що хочеться. Піду я, мабуть, уже… Ех…
На Героїні
Ти вживаєш Героїн? Нічого. Це ненадовго. Скоро Він почне вживати тебе. Ви завжди разом. Тільки ти і Він. Ти цілими днями лежиш на матраці і розмовляєш з Ним. В твоїй квартирі більше нічого і нікого немає. Всі друзі від тебе відмовились. І коли ви випадково зустрічаєтесь на вулиці, вони вдають, що ніколи не були з тобою знайомі. Та тобі байдуже, адже у тебе є Він.
Дуже скоро у тебе з’являється іще один друг – шприц. І зовсім він не одноразовий, а дуже навіть багаторазового використання. Він такий гарний: сучасний, пластмасовий, з тоненькою голкою. Чудо, а не шприц! Ти його любиш, майже як і Його. Так як же ти можеш зрадити друга і замінити його іншим?!Завдяки шприцу, Героїн розмовляє з тобою. Одним точним рухом шприц вводить Його в вену, звідки Той швидко потрапляє до твого мозку.
Героїн читає всі твої думки, Він захоплює всього тебе, кожну клітину твого тіла. Ти повністю підкоряєшся Йому. Та чим більше ти його обожнюєш, тим більше проявляється Його характер: Героїн дуже ревнивий. Він забороняє тобі спілкуватися з батьками, іншими родичами, мати друзів, ба, навіть, знайомих. Та тобі і так нікого не треба. Все, що тільки не забажаєш, Він негайно тобі дає. Хочеш стати монархом? Легше простішого і простіше легшого: вводиш Його у вену і вже через декілька секунд ти на троні. Навколо придворні змагаються у мистецтві лестощів, вигадуючи тобі найвишуканіше компліменти. Ти відчуваєш себе майже богом…Так, стоп!Чому «майже»? Ти знову скористався шприцом: і так, ти – бог. Маєш все, що тільки можна побажати. Одне з твоїх бажань – помститися тим, хто від тебе відцурався. Та, раптом, ти перестаєш бути богом. Ти ще декілька хвилин лежиш на своєму одинокому матрасі, нічого не розуміючи.
Потім, тебе раптово осіняє. Він – пішов. Героїн же дуже ревнивий. Ех, не потрібно було згадувати друзів… Друзів? Ні-ні! Ти з жахом оглядаєш свою пусту квартиру. Потім починаєш просити у Нього пробачення маючи надію, що, може, Він не пішов, може, причаївся он там, у тому темному кутку. Та Його немає. Ти це відчуваєш. Ти ще декілька днів сидиш дома: може Він повернеться, а тебе немає…Та, згодом, ти розумієш, що Сам не прийде. Він – гордий. Тоді ти піднімаєшся зі свого улюбленого матрацу та ідеш його шукати. Ти ледве-ледве пересуваєш ноги, адже ти дуже втомлений, давно не спав. Твій сон забрав з собою Героїн. Вперше за багато днів, а чи, може, тижнів, ти ідеш вулицями свого міста. Та чи твоє воно? Ти ідеш і нічого не впізнаєш. Та в тебе немає часу розглядатись навсібіч. Ти повинен чимскоріш найти Його. Ти звертаєш у якийсь провулок…і, раптом, бачиш Його. Він дивиться на тебе очима якогось випадкового перехожого. Спочатку «воно» (ти ніяк не можеш визначити стать даного суб’єкта) веде себе надзвичайно агресивно. Та майже відразу, ти, навіть, не встиг злякатись, впізнає тебе і радісно обіймає. І, раптом, ти розумієш, що «воно» належить до прекрасної половини людства…чи належало…Неважливо.
Тепер вас троє: ти, вона і Героїн. Ви йдете до тебе додому і чудово проводите якийсь період часу. Та скоро вона зникає. Люди в білому забрали її від тебе. Ти нерухомо лежиш на все тому ж покоцаному матрасі, відчуваючи якийсь дивний щем всередині. Ти дуже злий на Нього. Він її відпустив. Ти лежиш і подумки проклинаєш Його (подумки, бо вголос уже не можеш). Ти вимагаєш, щоби Він забрався з твоєї квартири. І Він іде…Деякий час ти щасливий, ти впиваєшся помстою. Та згодом ти розумієш, що ти без Нього – ніщо.
І просиш Його повернутись. Ти так довго і наполегливо благаєш, що Героїн погоджується. Але за умови, що ти віддаси Йому своє квартиру. Квартиру?Всього-навсього? Ти радісно погоджуєшся. Все одно тобі тут уже давно не подобається. Тепер ти, матрац, шприц і Він живете на вулиці. Де ніч застане – там і заночуєте. І тобі зовсім-зовсім не холодно, навіть, зимою. Досить тільки попросити Його і тобі ніякі морози не страшні. Він переконався в твоїй вірності Йому і тепер виконує всі твої бажання. Так ви і живете. Ви більше ніколи не розлучаєтесь. Уже давно не ти вживаєш Героїн, а Він вживає тебе. Ти готовий віддати Йому усе, вчинити так, як Він скаже, лиш би Він завжди був з тобою. Ти без нього не можеш. Та одного разу ти захворів. Ти не можеш підвестися з землі. Лиш тихо час-від-часу покашлюєш. Слідом за кашлем спішить показатись на світ тоненька цівка яскраво-червоної крові. Твоєї крові. Тобі погано, у тебе ломка, та ти не можеш підвестися, щоби піти і знайти Його. А Він…Він за тебе уже забув.
Ти уже нічого не можеш Йому дати. Твої руки, ноги і взагалі все тіло – суцільна рана. Тобі боляче, та Він більше не вважає тебе своїм другом. Він не прийде і не втамує твій біль. Іноді повз тебе проходять люди…Люди! Може вони допоможуть! Та сподівання марні…Люди якщо і звертають на тебе увагу, то, в кращому випадку, дивляться на те, що залишилось від тебе, з насмішкувато-гидливою посмішкою і проходять повз, в гіршому – презирливо штовхнуть твоє тіло ногами і підуть геть. Ти занурюєшся в темряву, та ти ще живий.
Ти відчуваєш як тебе щось кудись несе, чуєш виск сирени. Потім, на декілька хвилин, ти приходиш до тями, відкриваєш очі…Над тобою схилилось добре, але таке змарніле обличчя матері. Твоєї матері. Вся її постать якась, мов надломлена…Батька немає…Ти намагаєшся спитати в неї про нього…з твоїх губ зриваються обривки слів…Мати розуміє, та, на мить, відвертається…Коли тобі знову стало видно її лице, ти бачиш сліди сліз на її впалих щоках…Ти все зрозумів. Його більше немає. Невже ти цьому є цьому причиною?! – думки заметушились в голові, боляче вдаряючись одна об одну.
І, напевне, вперше ти розумієш, справді розумієш, що Він того не вартий. Ти не мав права допустити смерті свого батька через Нього…Через Героїн…Мов крізь сон ти шепочеш: «Прости мені, мамо…». Це були останні твої слова. Далі якісь дивні химери полонили твою душу і тіло. Повільно згасає твоє життя.
А Він… він стояв над тобою, поки ти вмирав. Він був на твоїх похоронах, бачив страждання твоїх близьких…та Він не довго тобою переймався. Він пішов шукати інших «друзів»…таких, як ти. І ще не одну душу Він згубить. Та що тобі до того? Тебе уже немає, ти – помер…
* * *
Гудзь Ю. «Ах, Ліно, Ліно!…» [Текст] : вірш / Ю. Гудзь // Галицький вісник плюс. – 2010. − 2 квіт. – С. 3.
Гудзь Ю. «Дай і огню, щоб ним слово налити …» : [Текст] : [Борщівщина вшанувала пам’ять І. Франка – поета, прозаїка, ім’я тісно пов’язане з нашим краєм] / Ю. Гудзь // Галицький вісник плюс. − 2013. − 30 травня. − С . 1.
Гудзь Ю. «Дорогу поступові завжди прокладають люди з периферії, вільні од упереджень» [Текст]: [в центральній бібліотеці відбулася година пам’яті присв’ячена до 80-ліття Р. Андріяшика] / Ю. Гудзь // Галицький вісник плюс. − 2013. − 6 червня − С. 3.
Гудзь Ю. «Живий профіль на тлі історії»: [Текст]: [в Борщів. б-ці вшанували О. Ольжача і О. Телігу ] / Ю. Гудзь. // Галицький вісник плюс. − 2012. − 27лип. – С.4.
Гудзь Ю. І новому навчаймось, і старого не цураймось: [Текст] [у Глибочку відбулося засідання районної школи майстерності «Професіоналізм плюс традиції] / Ю. Гудзь // Галицький вісник плюс. − 2015. − 12 черв. –С. 7.
Гудзь Ю. «Їх кличе звитяга і сьогодні кличе на подвиг» : [Текст] : [в краєзнавчому музеї відбулася наукова конференція до Дня героїв] / Ю. Гудзь // Галицький вісник плюс. − 2015. − 29 травня – С. 8.
Гудзь Ю. Сини Вітчизни [Текст] : [в Борщів. б-ці відзначили День Героїв] / Ю. Гудзь // Галицький вісник плюс. − 2015. − 19 черв. – С. 8.
Гудзь Ю. «Якщо людина не читає, їй самій від того гірше…»: [про популяризацію книги в Борщівській рай. б-ці] / Ю. Гудзь // Галицький вісник плюс. − 2013. − 20 червня. – С.10.