Ірина Грицишин
Грицишин Ірина Григорівна народилася 25 січня 1979 року у селі Настасів Тернопільського району Тернопільської області.
Закінчила Тернопільську загально-освітню школу № 22. Навчалася у Харківській державній академії культури за спеціальністю «Бібліотекар-бібліограф».
Уже понад двадцять років працює бібліографом у Тернопільській обласній бібліотеці для молоді. З 2014 року очолює інформаційно-бібліографічний відділ. У 2024 році оповідання “Як бібліотека змінила моє життя” увійшло до Альманаху літературних творів бібліотечних працівників Тернопілля “БібліоЛіт”.
ЯК БІБЛІОТЕКА ЗМІНИЛА МОЄ ЖИТТЯ
Мені три… Я у мами на роботі. Довгий вузький коридор, мені нудно і я постійно ходжу по ньому з кабінету на вулицю і назад. Мама дає листок паперу і фломастер: малюй. Однак мені все ще нудно і я дуже хочу додому.
Мені п’ять… Я рано навчилася читати і переді мною моя перша книга – вона червона і там щось про слоника. Для мене відкривається новий світ: острови, покриті зеленим сукном, у морі плаває Синбад на своєму кораблі, Лускунчик та Мишачий король б’ються під ялинкою, Пеппі на коні з мавпочкою пече тістечка, Карлсон їсть з банки варення, старий дід Ох веде парубка в свою печеру, Еліза жне голими руками кропиву, щоб сплести сорочки і врятувати братів. Я ввечері лежу, накрившись ковдрою, і уявляю, скільки б сплела сорочок. Весь цей скарб лежить на полицях бібліотеки, де працює моя мама – молода і красива у синій сукні.
Мені десять… Бібліотека переїхала у велике світле, красиве приміщення. Пізні 80-ті. Я приходжу до мами на роботу, щоб послухати Modern Talking. Я їх обожнюю, а вдома у нас немає програвача (а це моя мрія). Я сідаю, слухаю музику і насолоджуюсь моментом. Сонце ллється через вікно і щастя наповнює мене до кінчиків пальців.
Мені сімнадцять… Я закінчую школу. За спиною багаж із тисячі прочитаних книг. Після школи ми з подругами ідемо в сад, що росте недалечко, сідаємо на повалене дерево і я починаю розповідати «Червоне і Чорне» або «Мадам Боварі», які нам задали із зарубіжної літератури. Подруги не люблять читати та й книг у них немає, а мені мама принесла з роботи. Я розповідаю своїми словами, подруги роблять смішні вставки, ми регочемо. У всіх щемке відчуття, що скоро в житті станеться щось класне. Після школи я мрію стати істориком-археологом, проводити розкопки, досліджувати старовину. Я люблю гуляти містом і милуватися старими будинками, уявляти їх історії, мешканців. Та я не вступаю… Сідаю на потяг і їду 24 години у місто, яке зараз дуже «поранене». Тут, у стародавньому особняку, я буду вчитися на бібліотекаря, тут я зустріну кохання, пригоди, чудових людей. Двічі на рік протягом п’яти років я буду їздити сюди на навчання. 24 години в потязі і ланцюжки життєвих історій моїх попутчиків.
Мені 45… Я все життя працюю в одному місці. Я відкрилася у безлічі професій. Я історик, досліджую рідне місто, виколупую зі старих пожовклих сторінок цікаві факти про видатну оперну співачку або знаменитого письменника. Я педагогиня: ціле літо скачу з дітьми на літньому таборі, граю ігри та майструю листівки, стаючи сама дитиною. Я журналістка: вмираю від страху під час прямого телеефіру та обожнюю радіостудію, де можна спокійно говорити. Я рекламниця: прокидаюся на відпочинку вночі і записую на клаптику паперу «свіжі» ідеї нового проєкту, щоб не забути. Я просвітителька: намагаюсь не плакати, коли розповідаю дітям сумні історії свого народу, а їх, на жаль, більше, ніж радісних. Я письменниця, мої твори читають та просять підписати. Підписати, мої твори. Це так смішно. Я бібліотекарка. На своє 45-річчя я попросила у своїх твітерських підписників, а їх біля 2000, подарувати моїй бібліотеці книги. Прийшло багато пакунків. Я ще жодним подарункам так не раділа, розриваючи упаковку. Я бібліотекарка. Бібліотека не змінила моє життя. Моє життя і є бібліотека.