(1890-1968)
Народився Степан Ратич 7 серпня 1890 р. у селі Вербиці, що біля Ходорова. Дитинство його проходило в Лісниках на Бережанщині, де батько був управителем школи. Родина Ратичів була духовним осередком Лісників та навколишніх сіл. Тут Ратичі проводили значну культурно-освітню роботу: організували читальню «Просвіти» в гарному будинку з театральною залою та кімнатою для репетицій хору.
Після закінчення початкової школи Степан навчався в українській гімназії у Бережанах. Теологію студіював у Львові, успішно її закінчив та поступив на ординатуру в Станіславові. В 1918 р. одружився з дочкою пароха Струсова о. Теодора Цегельського – Стефанією. У 1919 р. в Станіславові був висвячений на священика. З 1919 по 1945 р. працює сотрудником і катехитом, а після смерті о. В. Громницького з 1938 р. – парохом в Тернополі.
Поряд з працею в церквах і на парафії о. Степан значну частину свого життя віддавав праці з молоддю, особливо в українській гімназії «Рідна Школа», де був катехитом у 1933-1939 рр. У гімназії створив «Марійську дружину», а разом з учителем Ю. Крихом – оркестр і хор. Багато часу присвятив о. Степан організаційній роботі в парафії, до якої належали Середня церква, церква Воздвиження Чесного Хреста та церкви у Великих Гаях та Янівці, розбудові та устаткуванню церков, вміло залучаючи до праці багатьох своїх співробітників.
Друга світова війна не дала отцю Ратичу втілити свої подальші плани. У зв’язку з наближенням фронту, важкими боями і оточенням міста Тернополя радянськими військами о. Степан був змушений разом з родиною евакуюватися до Львова, де він з 20 квітня по 19 серпня 1944 р. служив у церкві св. Параскеви П’ятниці. По закінченню боїв на Тернопільщині, Степан Ратич повернувся до зруйнованого та зайнятого радянськими військами Тернополя, де продовжив душпастирську працю.
Отець Ратич розділив долю багатьох галицьких священиків, які відмовилися підкоритися злочинній вимозі радянської влади і визнати юрисдикцію Московського Патріархату, який спільно з державною владою та її репресивним апаратом взявся за повне знищення Української Церкви. 22 жовтня 1945 р. його арештували та засудили на 10 років. Покарання відбував у таборах в Ясинуватій на Донбасі. В 1952 р. о. Ратича звільнили з ув’язнення, але не дозволили повернутися до Тернополя. Він змушений виїхати до В’яземська Хабаровського краю, де знаходилась його сім’я.
Перебуваючи у В’яземську, о. Степан відновив зв’язки з греко-католицькою церквою, ув’язненим митрополитом Сліпим і священиками, що знаходились у підпіллі. Митрополит Сліпий назначив тоді о. Ратича підпільним греко-католицьким адміністратором Східного Сибіру. Він також довірив сім’ї Ратичів написану у таборі працю «Історія Вселенської церкви в Україні» (том II), щоб її переписати.
У червні 1960 р. о. Степану Ратичеві дозволяють з родиною повернутися на батьківщину без права проживання у Тернополі. Він зупиняється у Львові в дочки Богдани. Отець Степан активно включився в просвітницьку та духовну працю, часто бував у Тернополі і Бережанах, розширюючи контакти з підпільним духовенством, та й сам надавав духовну допомогу вірним, хоч це в той час дуже переслідувалося радянською владою.
Однак стан здоров’я, підірваного багатолітніми переслідуваннями, тюрмами та засланням, не дозволяв йому працювати, як хотілося. Швидко розвинулася серцева недостатність і о. Степан Ратич помер у Львові 31 липня 1968 р.