Роман Васильович Андріяшик – видатний український романіст, унікальна постать у новочасному українському письменстві. Його творчий доробок тематично і художньо перегукується з творами прозаїків «втраченого покоління» Е.-М. Ремарком, Е. Хемінгуеєм, Ф. С. Фіцджеральдом.
Народився Роман Андріяшик 9 травня 1933 року в селі Королівка Борщівського району. Після закінчення школи навчався на фізико-математичному факультеті Чернівецького університету, з якого через три роки пішов, аби здобути вищу освіту на факультеті журналістики Львівського університету ім. І. Я. Франка, який закінчив у 1964 році.
Друкуватися почав 1957 року. Своє покликання до пера вдовольняв певний час працею у молодіжній пресі. У великій літературі дебютував романом «Люди зі страху» (1966), яким одразу ж утвердив себе в когорті найталановитіших представників вітчизняного шістдесятництва. У романі відтворено події Першої світової війни, трагічну долю українців, які у складі двох ворогуючих армій (австрійської і російської) змушені були воювати одні проти других.
Продовженням першого роману стали два наступні твори – «Додому нема вороття» (1976) та «Думна дорога» (1982, перший варіант опублікований у журналі «Прапор», 1989, № 8 під назвою «Полтва»). Символічною є сама назва твору. «Полтва» – це річка, що тече під Львовом. Її замуровано в бетон. Але люди пам’ятають, що «під чавунною декою клекочуться і б’ються об мури темні запінені потоки» колись чистої річки Полтави. Забруднена нечистотами, ця підневільна річка виростає в романі до символу поневоленого життя, підпорядкованого суспільному беззаконню.
У «Полтві» Андріяшик звертається до історії польської окупації Галичини, до надзвичайно промовистого факту тих часів – діяльності «першого і єдиного у світі підпільного університету» в умовах жорстокої полонізації в Західній Україні. Написаний на хвилі національного відродження, роман «Полтва» був несподіваним ударом по тоталітаризмові.
Складністю психологічних образів, персонажів та драматичними колізіями позначені романи «Кровна справа» (1978), «Сад без листопаду» (1980), «Сторонець» (1989). У романі «Сторонець» автор створив художній образ Юрія Федковича. Він був офіцером цісарської армії і німецьким поетом. На рідній землі, куди після військової служби повернувся на спочинок, тут, у «безголінному запусті», у Сторонці, йому судилося стати українським письменником.
«Про нього ходили легенди. Називали витязем, князем Чорногорії, лицарем, легінем, що, гинучи, перемагав, генієм терпіння, апостолом протистояння, актором гордині, Спартаком і розгніваним фавном, який замкнув біг часу в горах. А в тих горах справді замкнулась ще Київська Русь. У віршуваннях, обрядах, войовничості, нескореності… Якоюсь мірою «Сторонець» обізвався на Федьковича як постать − людину й поета… Словом, я хотів повторити: Федькович сьогодні з нами, яким уже він мені уявлявся» (Р. Андріяшик).
Федькович у трактуванні Андріяшика – переконаний конформіст. Саме тонка позиція посилює самітництво цієї творчої постаті не лише у суспільстві, а й в особистому житті. Образ «до краю самотнього, безрідного, безрадного», непокірного, непристосованого чоловіка й митця особливо близький авторові, про що свідчать його попередні твори.
Роман Андріяшик постійно втілював в українську літературу так їй необхідний психологічний роман із усією складністю й драматичністю історичних колізій та доль персонажів, які уособлюють долю народу. Психоаналіз національної людини як людини зі страху та загалом людини ХХ століття, яка у своїй свідомості носить втому, насильство й страх смерті, чи не найсильніше в українській літературі виразив Роман Андріяшик усією своєю творчістю, а найперше романами.
Образ самотньої людини, яку інстинкт життя веде крізь смертоносні обставини, знайшов свій вираз і в останньому творі письменника – п’єсі «В кінці престолу» (1994), звернений до кінця століття, до імперського апокаліпсису і в остаточному підсумку – до яничарської замінованості не тільки території України, а й людських душ.
2004 року за сприяння видавничої ради «Бібліотека Шевченківського комітету» було видано «Вибране» Р. Андріяшика куди увійшли такі романи як «Люди зі страху», «Додому нема вороття», «Полтва», та «Сторонець». Органічно доповнює їх лебедина пісня письменника – неперевершена епічна оповідь «Три хрести».
Відображена в його творчості трагедія людського життя, позбавленого впевненості й самоцінності, означала відновлення гуманістичного пафосу нашої літератури, яка від суспільних і соціальних проблем еволюціонувала до проблем людських, індивідуальних. У своїх творах Роман Андріяшик упритул підійшов до проблеми насильства суспільства над людиною, здійснюваного у різних формах (війна, національне, соціальне рабство тощо), а також до проблеми страху, спричиненого цими негативними явищами. Він показав не лише підневільну людину, а й «мозаїку людського несприйняття» чужого світу.
Твори Романа Андріяшика зазнали іронічного осуду, внаслідок чого письменник на тривалий час був позбавлений можливості друку.
Роман Андріяшик лауреат літературної премії «Благовіст» (1998), у 1998 році стає лауреатом Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка за роман «Сторонець».
Помер Роман Андріяшик 2 жовтня 2000 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі.