(1884-1963)
Тимотей Сембай – тернопільський священник-катехит, сьогодні, на жаль, незаслужено забутий, хоча багато зробив для духовного розвитку міста.
Народився 14 листопада 1884 р. в незаможній селянській родині в Городилові біля Підгорець Золочівського повіту. Закінчивши гімназію в Золочеві, вибрав теологічні студії і закінчив їх 1909 р. Одружився з Катериною Безпалько, і митрополит Шептицький висвятив його на священика. Був сотрудником і катехитом народних шкіл у Тернополі. З постанням української державності включився у працю всіх громадських установ. Відбирав присягу на вірність українській державі і як військовий капелан УГА виголошував проповіді до новобранців.
Після Першої світової отець, працював катехитом у школах та гімназіях, викладав в учительській семінарії, торговельній школі, а при перших совітах – у десятирічці. Був духівником організованої в 1920 р. Марійської дружини пань при Середній церкві, організував богословсько-наукові доповіді «Академічні Вечори», на які запрошував відомих проповідників і вчених, як о. Г. Костельник, о. І. Іщак, о. І. Назарко, професор М. Чубатий та ін. Також був членом управи «Української Бурси» і «Захоронки» і членом міської управи Тернополя». Духівник був великим патріотом. Він обстоював права українських учнів перед польською адміністрацією, а також виступав на патріотичних подіях, таких як акція з нагоди 10-річчя Листопадового зриву, що відбулася 2 листопада 1928 року на Микулинецькому кладовищі. Там отець Сембай виголосив «антипольську проповідь».
Про отця Тимотея Сембая дуже тепло в своїх спогадах згадують відомі тернополянки Ірина Максимів та Любомира Бойцун. Остання у своїй книзі «Тернопіль у плині літ», зазначила, що він був активним учасником «Українського товариства допомоги інвалідам». «Ця благодійна організація мала виразний національно-патріотичний характер, – оскільки опікувалась у першу чергу воєнними інвалідами, – й об’єднала у своїх рядах як українську інтелігенцію, так і національно свідомих ремісників і рільників», – подає пані Бойцун.
Також священик у 30-х очолював жіночу організацію «Жіночий інститут ім. княгині Ярославни». У ті ж роки працював заступником голови товариства «Український католицький союз» у Тернополі.
Але пов’язана доля отця не тільки з Тернополем. Адже він також служив у неділі в церкві святого Івана Хрестителя, що в Гаях Великих. У 1944-му священик переїхав до родичів у Сянок. Але там йому погрожували польські підпільники. Відтак повернувся до Львова, де помер 2 березня 1963 року. Рідні перевезли тіло покійного до родинного гробівця у Тернополі – на Микулинецькому кладовищі.
Література
Мороз В. Доля людини – за стінами / В. Мороз // RIA +. – 2014. – 19 лют. – С. 19.