Величезний внесок у розвиток театру та театрального мистецтва в Україні у буремний період ХІХ століття належить величній та унікальній родині Тобілевичів. Долі чотирьох із шести дітей Карпа Тобілевича міцно пов’язані із дивовижним і багатобарвним явищем в історії вітчизняного мистецтва, неповторним яскравим дійством під назвою український народний театр. Власне вони його й творили. Це феєричне поєднання кольорів, танців, музики, глибинних змістів і тонкого гумору, хорового і вокального співу, краси, весілля, трагедії і комедії, радості і горя, високості думок, щирості серця. Справжній ярмарок, нестримний плин життя в якому поєднується не поєднуване – театр дійсності. Саме вони, брати Тобілевичі, пізніше, стануть видатними діячами українського театру.
Це насамперед драматург-класик Іван Тобілевич (творче псевдо Карпенко-Карий), засновник першого українського стаціонарного театру Микола Тобілевич (Садовський), співачка і драматична артистка Марія Тобілевич (Садовська-Барілотті), актор і режисер Панас Тобілевич (Саксаганський). Серед найславетніших імен в історії українського театру, сяє ім’я Панаса Карповича Тобілевича. На жаль, театр, як мистецтво скороминуще, не залишає по собі нічого іншого, окрім безпосередніх свідчень сучасників, фотографій та спогадів (до того ж діяльність Панаса Саксаганського припала на такий період, коли звукозаписувальна техніка була на початку свого розвитку, і до нас не дійшов запис жодної з ролей великого актора). За своє творче життя Панас Саксаганський створив цілу галерею сценічних образів, це понад сто ролей як комедійного, так і драматичного репертуару, не рахуючи ролей епізодичних, котрих він, як справді великий актор, ніколи не цурався. Вони стали класичними зразками акторської техніки й майстерності перевтілення: Копач у виставі “Сто тисяч” Івана Карпенка-Карого, Голохвастий у виставі “За двома зайцями” Михайла Старицького, Карась у “Запорожці за Дунаєм” Семена Гулака-Артемовського, Возний, Виборний у “Наталці Полтавці” Івана Котляревського та багато інших. Він робив усі ролі справжніми зразками виконання. Саме Панас Саксаганський започаткував систему попередньої роботи над роллю.
Дуже часто інші театральні колективи вже не шукали ні нових інтонацій, ні нового гриму, ні нових костюмів, ні нових рухів, усе робили так, як тоді говорили, “по-Саксаганському”. Він був найдіяльнішим після Марка Кропивницького, боровся за українське слово та український театр за часів їх заборони.
А народився майбутній визначний український актор, режисер, драматург і педагог школи Марка Кропивницького, корифей українського побутового театру 15 травня 1859 року у селі Кам’яно-Костувате на Херсонщині, тепер Миколаївська область. Він був наймолодшою дитиною в славній родині Тобілевичів. Своє дитинство провів у селі, серед широких херсонських степів. У 1877 році закінчив Єлисаветградське реальне училище. Потім поступив до Одеського артилерійського училища. Та любов до театру перемагає, він залишає його і віддається повністю її величності Мельпомені, звичайно, не без порад свого кумира та наставника, Марка Кропивницького.
Про театр, він вперше почув від своєї матері, Євдокії Зіновіївни. Пізніше, Панас Карпович згадував: “Вона знала напам’ять усю п’єсу “Наталка Полтавка”, і не тільки знала, але й уміла надзвичайно цікаво проказувати окремі ролі та відображати різних дійових осіб… Від неї ми, її діти, навчилися співати не тільки всі мелодії з “Наталки”, але й безліч різних українських народних пісень. Завдяки нашій матері мої старші брати, сестра Марія і я знали всю “Наталку” напам’ять”.
До речі, сценічний псевдонім “Саксаганський” він узяв від своєї матері. Так він увічнив батьківщину матері Євдокії – вона походила з містечка Саксагань. Батько Карпо теж був унікальною людиною. Він мав колосальну пам’ять, знав безліч українських пісень, приказок, традицій. Тобто, те, що передалося дітям, мало під собою величезний родинний грунт. Мабуть тому, Саксаганський був приречений стати великим актором, всі умови для цього були. Єдине, що йому потрібно було довести, це те, що таланту замало аби стати корифеєм. Він не заперечував того, що народився в талановитій родині але цього замало.
“Я все більше переконувався, що діло все залежить від праці, що в праці криється талант… В артиста неодмінно повинен бути талант. Кожний артист є, безперечно, складовою частиною не тільки своєї великої сім’ї майстрів-художників, але й своєї епохи, класу, нації, суспільства, що безпосередньо оточує його”, – говорив митець.
Аналізуючи творчість Панаса Саксаганського, казали, що є різні актори. Є ті актори, які прекрасно прочитують текст, є актори, які грають тілом, є ті, які беруть тембром свого голосу, є актори, які прекрасно співають, є актори в яких є їх “коронна роль”, і якщо Панас Саксаганський зіграв понад 100 ролей, то найкращі у нього усі. Його гра на сцені не залишала нікого байдужими, а ще голос. Федір Шаляпін говорив Саксаганському: “Потрібно мінятися. Ви йдіть в оперу, а я піду у драму”. Звичайно ж вони не помінялися. Окрім того, що Панас Саксаганський був обдарованим від природи та генетичним родом, він був людиною з характером. Як сильній особистості, йому випадали не дуже приємні дарунки долі. Насамперед, від рідних людей.
Брати Тобілевичі – Микола Садовський та Панас Саксаганський розсварилися. Одні говорили, що тут замішана жінка, інші – ревнощі до слави. Словом, їхні шляхи розійшлися – Садовський створив свою трупу. Саксаганський разом із Карпенком-Карим організували “Товариство російсько-малоросійських артистів”.
Панас став режисером, а п’єси Карпенка-Карого лягли в основу репертуару. У творчому тандемі брати пропрацювали 9 років. Публіка розривалася між Садовським і Саксаганським. Особливо, коли збігалися їхні гастролі в одному місті. Амбітний Микола не терпів конкуренції, тому Тобілевичі намагалися заздалегідь домовитися де, хто й коли виступатиме. Ворожнеча Садовського та Саксаганського, яка тривала 15 років, припинилася 19 травня 1918 року, після свята, з нагоди відкриття українського клубу, яку влаштувала Людмила Старицька-Черняхівська. Двоє непримиримих братів Тобілевичів помирились, після чого були в хороших, братніх стосунках і навіть разом гастролювали. Про сцену Панас Саксаганський говорив: – “Це моя можливість розповісти на цілий світ про болі мого народу”. Він грав різні ролі. Він мріяв про Отелло. Однак тоді український театр не мав дозволу грати перекладні п’єси, а потім стало пізно. Виставу він таки поставив – сам, як режисер але Отелло там грав уже інший актор. 
Коли йому було 66 років – Саксаганському дали звання народного артиста УРСР, а до 80-річчя – народного артиста СРСР. Та він уже не мав сил ходити по сцені. Ще 1931-го грав іноді в “Наталці Полтавці” Возного – одну зі своїх коронних ролей. Але за кулісами про всяк випадок сидів загримований і одягнений актор-дублер. Востаннє Панас Саксаганський вийшов на сцену в ролі Возного 12 травня 1935 року під час святкування 50-річчя його театральної діяльності у Київському державному театрі опери та балету. Восени 1910 року в Саксаганського стався черговий інсульт, а 17 вересня видатного українського Маестро не стало. Його поховали у Києві на Байковому кладовищі.
До речі, ще за життя Панаса Саксаганського у столиці названо одну з центральних вулиць його іменем. У 1953 році відкрили меморіальну дошку на будинку де він жив. На його малій батьківщині у селі Кам’яно-Костувате є меморіальний музей митця. А у Білій Церкві працює Київський академічний обласний музично-драматичний театр, названий на його честь.
Талант – це унікальний дар. Це уміння робити щось з особливою майстерністю, філігранно, краще від інших. Талант є у кожної людини. Але не кожний про це здогадується, не кожний здатний відкрити його в собі. Дуже часто талант відіграє вирішальну роль у долі людини. Панасу Саксаганському вдалося відкрити талант в собі з долею – назавжди залишитися корифеєм українського театру.